Днями вчителя Авіакосмічного ліцею імені Ігоря Сікорського Національного авіаційного
університету Андрія ГОРДІЄНКА нагородили медаллю «Честь. Слава. Держава» – за
мужність, патріотизм, бойові заслуги у захисті суверенітету та територіальної
цілісності України. Про гарячі місяці початку війни, про власну мотивацію
захищати державу і про те, якою він хоче бачити Україну в майбутньому, Андрій
Федорович розповідає читачам нашого видання.
Андрій
Гордієнко – кадровий офіцер. У ліцеї він працює всього півроку, почав викладати
«Захист Вітчизни» після завершення служби у лавах Національної гвардії. Каже:
прийшов не за грошима. Для нього важливо навчити молодь, як поводитися у
кризових ситуаціях, передусім – під час нападу ворога. Свій досвід фахівець
передає і під час уроку, і на заняттях гуртка (чимало хлопців приходять після
уроків, аби повчитися «азів» військового мистецтва у справжнього спецназівця).
…
У спецназі Андрій Федорович прослужив більше десяти років. Вважає ці підрозділи
елітою Нацгвардії, зі своїм кодексом честі й воєнним братерством.
Узимку
2014-го пан Андрій із тривогою стежив за подіями на Майдані. Революцію гідності
він щиро підтримував і як військовий розумів, наскільки серйозною була ситуація
у країні.
Відхід
із Донецька
Навесні
2014 року 14-та бригада спеціального призначення, у складі якої служив Андрій
Гордієнко, отримала наказ вирушати до Донецька, де вже було неспокійно.
–
У місті вже перебували підрозділи терористичних російських військ, – згадує
він. – Я довго думав, чому по нас не відкрили вогонь. Можливо, тому, що
більшість бійців підрозділу була саме з Донбасу? У спецназі на той час служило
багато бійців зі сходу. І не відомо, як розвивалися б події, якби сепаратисти
почали стріляти по військових-донеччанах…
Бійці
готові були захищати Донецьк, чекали наказу. Натомість у травні підрозділ
отримав наказ покинути місто.
–
Ми залишили його останніми, – продовжує пан Андрій. – У бійців, які були родом із
Донецька, закінчився термін служби. Я думав, вони захочуть залишитися. Перед
виходом до мене підійшов хлопець, каже: «Спецназ своїх не кидає, ми прийшли
разом, разом і підемо». Увесь підрозділ вийшов на територію, яку контролює
Україна. Це був дуже непростий вибір для хлопців, адже в місті у них залишилися
родини, батьки.
У
липні бригаду спецназу переформатували в 1-шу Президентську бригаду
оперативного призначення у складі Національної гвардії. Андрій Гордієнко брав
участь у формуванні одного з підрозділів.
Під
час боїв за Іловайськ бригаду підняли по тривозі й відправили на схід.
–
На той момент я виявився єдиним офіцером у підрозділі, – каже Андрій Федорович.
– Ми прикривали групи, які виходили з Іловайського котла. Уже розуміли, що
воюємо не із сепаратистами, а з кадровими російськими військовими. Це були дуже
важкі дні…
На початку вересня бригада брала участь у
визволенні селища Тельманове (нині – Бойківське), що розташоване за 67
кілометрів від Донецька.
–
У населеному пункті укріпилися підрозділи регулярних російських військ, – згадує
Андрій Гордієнко. – Нашу колону розстріляли, загинули два мої товариші,
капітани… У бойовій групі, якою я керував, втрат не було. На жаль, пізніше,
коли бійці повернулися до мирного життя, війна все ж «наздогнала» багатьох –
інсультами, інфарктами, нервовими зривами…
Захист
Маріуполя
Підрозділ,
у якому служив пан Андрій, брав участь у захисті Маріуполя восени 2014-го.
–
Це місто сепаратисти й російські військові планували «подарувати» Путіну на
день народження, 7 жовтня, – продовжує розповідь учитель. – Планувався прорив,
на місто йшли танки. Наш підрозділ виконував завдання на різних ділянках фронту
сектора «М».
Бої
за Маріуполь тривали увесь вересень. Жителі залишали місто, йшли ґрунтовими
дорогами в обхід блокпостів терористів (сепаратисти блокували напрям на
Запоріжжя).
По
місту стріляли «Гради», бойовики концентрували сили біля Новоазовська (туди
перекинули танки, БМП, БТР, «Гради»).
Місто
наїжачилося: цілодобово йшло спорудження внутрішнього периметра блокпостів, будувалися
укріплення, добровольці з усієї України копали траншеї та окопи. Захист
Маріуполя в 2014 році недаремно називають історією про те, як воля перемогла
танки.
–
Цікаво було спостерігати, як змінюються настрої місцевого населення, – посміхається
Андрій Федорович. – Коли місто звільняли вперше (у травні 2014 року), то жителі
в бік українських військ ледь не плювали. А коли побачили, що відбувається в
Донецьку та Луганську, – отямилися. Після Іловайська, Широкиного та Новоазовська
до українських військових почали ставилися дуже привітно. Зокрема, безкоштовно
пропонували продукти тощо… Перехотіли «проситися» в Росію.
За
пана Андрія вболівала уся родина. В один із «гарячих моментів» потрапив до
лікарні тато. Син хотів поїхати до Києва хоча б на кілька днів, але почув від
мами: «Твоя ділянка зараз найважливіша. Ми впораємося»…
Підтримка
тилу
Одна
з найсвітліших сторінок війни – підтримка тилу та допомога волонтерів.
–
Це було надзвичайно важливо, – згадує військовий – Їжа (бувало, що підрозділ
залишався відрізаним від комунікацій), цигарки, печиво – усе це привозили
волонтери. Особливо приємно було отримувати дитячі малюнки. У Маріуполі ми
влаштували навіть спеціальну експозицію.
Підтримка
волонтерів знадобилася, коли організм почав давати збій. У госпіталі лікар сам
зателефонував волонтерам, і через кілька годин вони привезли панові Андрію повнісінький
пакет життєво необхідних ліків.
Війни
виграють учителі
Хоч
Андрій Гордієнко і звик покладатися на себе, побратимів, на бойові вміння та
зброю, він розуміє: війни виграють передусім шкільні вчителі. Саме педагог має
навчити принциповості й любові до Батьківщини, виховати готовність гідно
зустрічати різні життєві виклики.
–
Зі школами працюю давно, – каже пан Андрій. – Читав лекції, розповідав про
Збройні сили, організовував заняття на базі підрозділу. Впевнений, що треба
розвінчувати історичні міфи і просто фейки, не піддаватися російській
пропаганді.
На
уроках Андрія Федоровича не лунають довгі промови про любов до України. Учитель
дає інформацію для аналізу різних ситуацій, допомагає зробити вибір, самим
зрозуміти важливі речі.
–
Моя мета – не навчити ходити строєвим кроком та знати статут Збройних сил України,
– додає він. – Головне – навчити думати й аналізувати.
Під
час уроку та на заняттях гуртка школярі вчаться стріляти, опановують ази
рукопашного бою. Уміють навіть… закип’ятити воду у пластиковій пляшці.
Одне
із занять було присвячено діям під час пожежі.
–
Я не давав готових відповідей, а пропонував подумати, – каже педагог. –
Наприкінці уроку запитав: що робити, коли в будинку пожежа, ви спускаєтеся
сходами й чуєте, як позаду хтось кличе на допомогу? Майже всі відповіли
правильно: закрити обличчя, щоб не надихатися диму, запам’ятати, звідки
гукають, вийти з будинку і одразу ж сповістити рятувальників, де саме знаходяться
люди. За хвилину вогнеборець у спеціальному одязі й масці буде в потрібному
місці.
Школярі
навчаються діяти в різних кризових ситуаціях: напад ворога, терористичний акт
тощо. Учитель розповідає, як не стати легкою здобиччю. Часто учні радують –
начитаністю, наполегливістю, інколи дивують. Андрій Гордієнко нерідко чує (і не
тільки від учнів): «А що я можу зробити? Від мене нічого не залежить».
Відповідає, що так думати – неправильно. Від людини завжди щось залежить,
потрібно робити, що можеш, і рухатись уперед.
–
Інколи дехто з учнів каже: мовляв, виросту – і поїду до Європи, – додає
учитель. – Кажу: їдь, це найпростіше. Значно складніше і почесніше лишитися і
будувати сильну, заможну державу. Саме в такій країні я хочу жити. Упевнений,
що це – можливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар