Нещодавно учителя київської школи №4 Леоніда ГУСАЧЕНКА
нагородили медаллю «Честь. Слава. Держава» – за мужність, патріотизм, за активну
роботу з учнями у військовій справі, за бойові заслуги у захисті суверенітету і
територіальної цілісності України. Про воєнні й післявоєнні будні, про зиму
2013–2014 року та плани на майбутнє педагог розповідає читачам нашого видання.
…На
столі перед Леонідом Дмитровичем – стосик малюнків. З одного посміхається Тарас
Шевченко на Майдані, на іншому хлопець читає книжку на «кучугурі» з шин…
– Цей
хлопець із книжкою на Майдані – справжній символ свободи, – каже педагог. – Я
пояснюю учням, що українці мають бути розумними, але, якщо потрібно, повинні
йти й захищати Україну.
У відпустку – на Майдан
У грудні
2013 року пан Леонід вчинив саме так. У той час він викладав англійську в мальовничому
містечку на Львівщині. Із тривогою стежив за подіями у столиці й, коли на
Майдані побили студентів, узяв відпустку на роботі, захопив заздалегідь
зібраний наплічник і поїхав до Києва.
– Біг на маршрутку і боявся, що не встигну, –
розповідає він. – На виручку студентам тоді їхало дуже багато львів’ян. Настрій
був бойовий, думали, що все вирішиться швидко і після двох-трьох масових акцій
влада «посиплеться». Лише один хлопець, пам’ятаю, мав усе необхідне для
довготривалого перебування. Ми з нього кепкували, мовляв, невже цілу зиму збирається
«воювати»...
…На Майдані пан Леонід разом із побратимами одразу
став до роботи. Побачили, що студенти (змерзлі, але веселі) ставлять піддони для
наметів, будують барикади, і почали допомагати. Пізніше змайстрували дерев’яний
будиночок на Інститутській, поставили залізну «діжку» для обігріву. Вночі
чергували на площі, удень ішли відігріватися до киян (жителі столиці
запрошували особисто та залишали адреси у чергових).
Під час однієї з акцій учитель познайомився з
майбутньою дружиною. Каже: пізно ввечері йшли від слідчого ізолятору, де
тримали хлопців, і запитали дорогу в групи киян. Кияни не тільки показали дорогу,
а й провели до місця, запитали про потреби, дали контакти на всяк випадок…
Серед нових друзів була й майбутня дружина.
…Ночами
чекали штурму Майдану, тому готувалися, проводили тренування.
– Але навіть
думки не було, що по нас можуть стріляти, – продовжує Леонід Дмитрович. – У це
неможливо було повірити, не вкладалося в голові. Навіть після перших втрат на
Грушевського ми думали, що це поодинокі злочини, що снайперів і бандитів
шукають і покарають… Дуже переживав (мучить сумління досі), що не був на Майдані
18–20 лютого, під час
розстрілів. 19 лютого проводив у школі
відкритий урок і до Києва приїхав 21-го…
Нині
Леонід зберігає у школі артефакти з
Майдану: малюнки, помаранчеві каски, саморобні бронежилети, опалений ліхтар із-під
Стели Незалежності. Кожен раз допомагає колегам улаштовувати експозицію у вестибюлі школи, присвячену
Революції гідності. Діти уважно роздивляються пам’ятки, запитують, як усе було.
З відпустки – в «учебку»
…Навесні 2014 року, коли почалися бойові дії на сході
країни, Леонід пішов до військкомату
записуватися добровольцем. Там запитали, де служив, що вміє. Відповів, що
служив на підводному човні на Півночі. Записали контакти і сказали чекати.
Дзвінка з військкомату вчитель дочекався улітку, коли
на кілька днів поїхав із нареченою на море.
– Пам’ятаю: лагідне море, теплий пісок, запах
південних трав. А в голові одне – як там наші, адже багато побратимів уже
воювали на сході країни. І тут дзвінок:
«Доброго дня, це військкомат, просимо прибути на місце збору!» – згадує він. – Кажу:
все! Нарешті! Поїхали до дому. Через добу був у військкоматі.
Призовників відправили до Львова, невеличка група
попала в навчальну частину Львівського прикордонного загону.
– У перші дні в нашому підрозділі був якийсь
броунівський рух, – продовжує розповідь Леонід Дмитрович. – Прибуло багато
людей – різного віку, характеру,
професій.
Але гармидер закінчився, коли до новобранців вийшов «Батя».
«Ну що, синочки, – сказав, – я такий-то, був там-то, розповідайте, хто що
вміє». Усі притихли, почали розповідати. Виявилося, що хтось уміє стріляти,
інший копати, ще хтось добре розбирається у топографії.
– Запитали «що вмієш?» і в мене, – продовжує Леонід Гусаченко.
– Відповів, що був підводником, один раз стріляв з автомата. «А працюєш де?» – Учителем у школі. «Добре, будеш кулеметником». Запитав, чи зможу.
«Зможеш, ти відповідальний, у школі всі
відповідальні».
Поступово, після щоденних тренувань, з’являлася
впевненість, що новобранці зможуть діяти злагоджено і дати відсіч ворогу. Перед
відправкою на схід наречена привезла до Львова повну машину амуніції:
бронежилети, взуття, ножі тощо. Усе це зібрали друзі-волонтери.
На сході
Підрозділ, у якому з вересня 2014 року служив пан
Леонід, базувався біля Волновахи. Усі пам’ятають ті місяці й перелом, який
відбувся на фронті. Влітку наші війська йшли в наступ, територія самопроголошених
республік зменшувалася, українці сподівалися, що ще трохи, і контроль над
кордоном та територіями Донбасу буде відновлено. Але наприкінці літа на схід нашої
країни зайшли регулярні частини російської армії…
Підрозділ не раз отримував завдання різної складності.
Одного разу радіорозвідка попросила супроводжувати в місце, де міг бути ворог. Для
таких завдань треба бути непримітними, але військові їхали під українським
прапором, із тризубами на машинах. Вони ніби відмовлялися боятися, адже були на
своїй землі, в Україні.
Кожен день у зоні Антитерористичної операції ламав
шаблони світосприйняття. Наприклад, постійно дивували люди. У небезпечних
ситуаціях дуже часто спокійні, скромні і, здавалося б, непоказні чоловіки
виявляли лідерські якості, брали на себе відповідальність. А «героїчні герої»,
бувало, губилися.
Постійно вдосконалювали навички орієнтування на
місцевості. Після того, як у сусідній частині загинули бійці, котрі випадково
вийшли до ворожого блок-посту, вся команда постійно «малювала» у голові карти.
– Дуже допомогла професія вчителя, що навчила
комунікувати з людьми, – каже пан Леонід. – Із місцевими жителями потрібно було
говорити, пояснювати, слухати. Адже саме вони були нашими «вухами», «очима»,
підтримкою.
Чимало донеччан допомагали військовим. Якось до них
підійшла жінка, котра приїхала з окупованої території по пенсію й розповіла, де
стоять російські «Гради». Але знаходилися вони за багатоповерхівками, тому
бійці просто подякували.
Бувало, підрозділ потрапляв під обстріли, вистачало і
«гострих» ситуацій, про які вчитель згадує неохоче. Серед завдань була боротьба
з контрабандою. Інколи намагалися дати хабарі за проїзд вантажівок на окуповані
території.
– Але ми були непідкупними, – згадує учитель. – У
нашого командира брат загинув на Майдані, й він говорив: хлопці, я хочу, щоб
його смерть була недаремною.
Постійно телефонували учні зі школи (чимало з них –
сироти), де викладав Леонід Дмитрович. Цукерки, які привозили до школи
благодійні організації, школярі
передавали вчителю і його побратимам…
А якось на Миколая командир розбудив хлопців раненько
і послав на невеличке завдання. За годинку повернулись, а під подушками –
цукерки. Командир поклав…
У вільний час завжди йшли до шкіл.
– З радістю бачив у школах портрети Шевченка,
вишиванки, – каже Леонід Дмитрович. – Заходив до вчительської, вітався,
знайомився, розповідав про свою школу. Також спілкувався з дітьми. Ті говорили:
українська армія – класна!
Найкраща
реабілітація – на роботі
У зоні бойових
дій Леонід був до кінця лютого 2015
року. Після ротації допомагав готувати новобранців на Львівщині. По завершенні
демобілізації переїхав до Києва.
– Побоювався, що не зможу повернутися до школи, – каже
він. – Боявся посттравматичного синдрому і можливих непередбачених реакцій. Часто
чую: після служби потрібні реабілітація, санаторій, час, щоб адаптуватися до
мирного життя. Я ж переконаний: треба працювати, зайнятися ділом, це – найкраща
реабілітація. Дуже приємно було почути запрошення директора щколи №4 Жанни Верьовкіної,
що є вакансія вчителя іноземної мови.
Перший урок англійської після демобілізації педагог провів
у п’ятому класі. Пришов, сів за вчительський стіл і не вірив, що військові
будні лишилися позаду.
До речі, коли влаштовувався до школи (викладати
англійську), запитав, чи є вакансія вчителя «Захисту Вітчизни». Дуже хотів
викладати цей предмет, оскільки вважає його не просто важливим, а життєво
необхідним. Директор відповіла: дуже добре, школі якраз потрібен і такий
фахівець.
– На уроках «Захисту Вітчизни» навчаю старшокласників
усього, чого навчився під час бойових дій, – каже педагог. – Це тактика,
стратегія, безпека, стрілецька та фізична підготовка. Приходимо з учнями в тир,
кажу: так, ми тут, а там вороги, які ваші дії? Мої побратими дали рації в
тимчасове користування, і я навчаю
школярів їх використовувати.
За активну участь у конкурсі
«Вчитель року» та змаганнях «Джура» Леоніда Гусаченка відзначили подякою
Дніпровської райдержадміністрації, грамотами Департаменту освіти і науки КМДА й
управління освіти Дніпровської РДА.
Запитую в учителя: про що він мріє, що хоче здійснити?
Каже: давно задумав улаштувати експозицію «Майдан
розширює кордони», щоб показати, як цінності Революції гідності поширюються на всю
територію України. Також розповідає друзям з інших країн про Майдан, про війну
на сході.
Із січня 2020 року він веде англійську і в першому
класі (Леонід Дмитрович має дві вищі освіти: учителя історії та англійської, а
також – учителя початкових класів).
– Радий працювати з маленькими, – посміхається він. –
Мені добре з дітьми, постійно придумую різні прийоми, щоб їх зацікавити. Ось
нещодавно зайшов у клас і кажу: привіт, сьогодні я – інопланетянин,
розкажіть-но мені про вас і вашу чудову країну…
Немає коментарів:
Дописати коментар