Нещодавно
у Данії відбувся 18-й Міжнародний симпозіум музеїв історії освіти, у форумі вже
вдруге брали участь і українські музейники. Які виклики стоять нині перед
«шкільними музеями»? Які можливості вони створюють для дослідників, педагогів
та громад? Які історії розповідають в епоху глобалізації?
На ці та інші запитання
наше видання попросило відповісти директора Педагогічного музею України
Олександра Міхна, який нещодавно повернувся з Копенгагена.
На початку
розмови Олександр Міхно наголошує, що в кожній європейській країні є
хоча б один потужний музей історії освіти, такі заклади дуже шанують та
підтримують на державному та місцевому рівнях.
– Пане Олександре, у цьому
році основною темою форуму була «Виклики для музеїв історії освіти в часи
глобалізації та оцифрування». На вашу думку, чому в Європі на часі саме ця
тема?
–Усі фонди в
європейських музеях давно оцифровано, і дослідники «дивляться далі» – як
креативно та ефективно використовувати ці матеріали. На порядку денному
європейських музейників –питання використання цифрових платформ, створення
просвітницьких просторів тощо. Вони міркують, наприклад, як «донести»
інформацію про свої фонди до якомога ширшої аудиторії, щоб учитель чи учень
(причому не обов’язково з цієї країни, навіть з іншого боку планети) міг
«погортати» електронні сторінки рідкісної книги чи дізнатися про
педагогічніідеї та методики освітян з інших країн.
Оцифруваннямузейних
фондів у Європі – справжня індустрія. Працівники цих закладів співпрацюють зі
ІТ-сферою і навіть зі виробниками кінофільмів. Звісно, на це виділяються кошти
– працює розгалужена система грантів.
–Скільки музеїв взяли
участь у симпозіумі і що цікавого було в програмі форуму?
– Приїхали представники
дванадцяти музеїв – з Греції, Данії, Естонії, Латвії, Нідерландів, Німеччини,
Норвегії, Словаччини, Словенії, Франції, Швеції та України.
Форум тривав три дні і,
чесно кажучи, було чому повчитися. Основна тема симпозіуму була поділена на
п’ять підтем: «Дослідження з історії освіти та дидактики», «Колекції»,
«Виставки», «Технічні виклики», «Комунікація». Європейські колеги розповідали,
зокрема, про реконструкцію давніх класних кімнат, проблеми візуалізації тощо.
Нам показали, як у Данії зберігають «волчарти» – таблиці та інші наочні
матеріали. Кожна така таблиця знаходиться у спеціальному прозорому пакуночку,
поруч знаходиться сучасний фотоапарат, можна сфотографувати й досліджувати.
– Які виступи вас
«зачепили»? Які теми та досвід стали співзвучними?
–Особисто мені була
співзвучна тема візуалізації.У сучасному світі змінюється сприйняття людей
– щонайперше вони звертають увагу на «картинку». Якщо хочемо привернути увагу до
наших тем чи проектів, то маємо це враховувати. Про секрети візуального
сприйняття говорили чи не в кожному виступі – наприклад, коли йшлося про
художні зображення, які «ускладнюються» для старшої аудиторії і «спрощуються»
для менших школярів. Виступи були дуже глибокими: музейники, які приїхали на
симпозіум, займаються саме наукою, не відволікаючись на екскурсії та інше. Я
слухав і думав, чи правильно, що кожен науковий співробітник нашого
Педагогічного музею, як кажуть, «і швець, і жнець, і на дуді гравець», – і
досліджує, і екскурсії проводить.
Цікавою була розповідь
естонців – про залучення кінематографістів до музейних проектів. Вони
встановили в залі екран і, під час розповіді про відомого естонського педагога,
показують уривки з кінофільму: як працював, де жив, про яку країну
мріяв.Відзначив для себе, що для цього не потрібно великих ресурсів, і цю ідею
ми цілком можемо «взяти в роботу».
–Про що розповідала
українська делегація? Як сприйняли ваш виступ європейські колеги?
– Виступ мав
назву«Каталог «Українська книга 1917–1921 років у фондах Педагогічного музею
України» як зразок дослідження і популяризації фондів музею у цифрову епоху».
Виступ підготували і представляли я та старший науковий співробітник Кіра
Степанович.
Ми розповіли, що до
сторіччя української революції 1917 – 1921 року оцифрували всі видання цього
періоду, які є в музеї.Таких видань не багато (менш ніж півтори сотні), і вони
– безцінні. Ці книжки та журнали виходили в короткий період української
незалежності й, звісно, розповідали про життя в ті роки – дії, мрії та плани.
За радянської влади їх вилучали із бібліотек і знищували. Серед цих видань,
зокрема, – примірники журналу «Вільна українська школа».
Ми придумали цікавий
хід: після кожного розгорнутого бібліографічного опису у каталозі подаємо
посилання для завантаження. Одним «кліком» людина може відкрити рідкісну книгу.
(Детальніше подивитися каталог можна за посиланням: pmu.in.ua/download/14663/
).
У Данії інтернет дуже
хороший і ми демонстрували, як «працює» наш каталог. Колеги слухали дуже
уважно. Звісно, на музейників справило враження не те, що ми оцифрували старі
видання (цим у Європі нікого не здивуєш), а те, як подали, описали і в
паперовому, і в електронному вигляді. Ми наводимо не лише назву книги,а й
короткий зміст, розповідаємо про автора. У журналі «Вільна українська школа»,
наприклад, багато публікацій педагогів сторічної давнини, які пізніше були
репресовані.Творча та наукова спадщина цих людей досі недосліджена.
Я готував короткі
інформаційні повідомлення про авторів.Коли шукав імена в інтернеті, то бачив
одне-єдине посилання – на наш каталог. Траплялися й несподівані
відкриття.Наприклад, під час виставки у Музеї видатних діячів української
культури до мене підійшла співробітниця закладу Ольга Гуральі запитала – чому
на стенді немає фото педагога Василя Доги.А відомості про цього автора читанок
та авторських методик дуже скупі: був заарештований, засуджений, «подальша доля
невідома». З’ясувалося, що Ольга Гураль випадково побачила в архівах
СБУ фото Василя Доги і скопіювала… Тобто я хочу сказати, що у
музейній роботі важлива послідовна, копітка праця. Пишаюся, що ми повертаємо з
небуття імена «розстріляного педагогічного відродження».
Переконаний, що наша
робота має не лише «науковий вимір», це також данина пам’яті людям, які
багато зробили для розвитку освіти та просвіти в Україні. Це важливо не лише для
нас, європейцям також треба пам’ятати про злочини тоталітаризму, щоб не
повторити помилок історії.
–Останній день форуму
був присвячений знайомству зрізними музеями Данії. Які ідеї Ви «почерпнули»?
Можливо, плануєте застосувати щось із європейського досвіду?
– Такі поїздки, образно
кажучи, дають «крила».Ми впевнилися у власних силах, зрозуміли, що рухаємося в
правильному напрямку. Окрім того, з радістю поспілкувалися з колегами, з якими
познайомилися під час попереднього форуму. Переконаний, що досвід європейських
музейників нам стане в пригоді. Упевнений також, що і вони у нас багато чого
навчилися.
Ми побували і на
розкопках замку вікінгів, і на колишньому склозаводі, і в інших музеях.Ці
заклади – дуже різні. У одному, наприклад, є лише класна кімната з партами
початку XX століття (у нас дуже схожі парти є в Пирогові біля Києва) та
квартира вчителя. Звичайно, цікаво побачити побут учителя, але, на мою думку,
наш музей Василя Сухомлинського у селі Павлиш – набагато цікавіший. Він
розташований у школі, де діє і «зелений клас» Сухомлинського, і виноградники, і
теплиця.
А от ідея музею на
склозаводі, справді, дуже цікава. Його організатори наголошують, що створюють
середовище, де дослідження, комунікація, мистецтво та історія йтимуть
пліч-о-пліч з розвитком бізнесу та місцевих громад. Це – сучасний будинок, в
якому розташують багато локацій: музей, картинну галерею, демонстраційні зали,
навчальні майстерні (там навчатимуть, наприклад, як робити скло) тощо. Там можна
побачити стару піч, усередині якої залишився «злиток» із 40 тонн застиглого
скла. Цікаво, що у цьому просторі об’єднуються кілька різних музеїв і дослідники
разом працюватимуть над спільними проектами.
Побували ми й на
розкопках на місці замку вікінгів. Я подумки аплодував данським колегам,
які майже «на рівному місці» зуміли створити культурний та дослідницький
простір. На місці розкопок працюють чотири дослідники, про їхню роботу
розповідає видовищний відеоролик. Ці археологи й самі виглядають як вікінги, це
– дуже красиво, можете переконатися самі, перейшовши за посиланням www.vikingeborgen.dk.
На місці замку знаходяться
кілька контейнерів з інформаційними банерами та оглядовий майданчик. У вартість
вхідного квитка входять окуляри, які створюють віртуальну реальність. Потрібно
завантажити спеціальну програму на смартфон, вдягти на гаджет окуляри і можна
рушати у віртуальну екскурсію.
Освіта України.
№35. 2 вересня. 2019. С.12
Немає коментарів:
Дописати коментар