ЗВИЧАЙНІ «СУПЕРГЕРОЇ»

Нещодавно в кінотеатрах країни відбулася прем’єра фільму «Іловайськ-2014. Батальйон «Донбас». Головних героїв грають не актори, а самі бійці батальйону «Донбас», які в серпні 2014-го брали участь у битві за Іловайськ і зуміли вийти з оточення. Одним із них є Ігор ЧАЙКІВСЬКИЙ (позивний «Артист»), який до війни жив і працював у Донецьку. Нині він мешкає на Київщині, працює у Васильківському районному центрі дитячої та юнацької творчості. Про те, як змінилося його життя навесні 2014 року, про мотивацію піти добровольцем до батальйону, участь у зйомках фільму про Іловайськ і плани «на після війни» пан Ігор розповідає нашому виданню.

Сьогодні Ігор Чайківський працює заступником директора з навчально­-виховної роботи у Васильківському районному центрі дитячої та юнацької творчості.
– Відкриваємо нові гуртки, «б’ємося» за те, щоб діти менше тинялися без діла, а більше займалися творчістю, – розповідає він про свою роботу. – Цьогоріч, наприклад, відкриваємо гурток «Загартовані», де розповідатимемо про основи життєдіяльності в екстремальних ситуаціях. 

Пан Ігор родом із Житомирщини, закінчив військово­морське училище, брав участь у афганській війні, служив у розвідроті біля німецького міста Магдебург.
У 2008 році переїхав до міста троянд і териконів – Донецька. Створив ляльковий театр, декорації якого «вміщалися в багажнику автівки», знайомив з авторськими ляльковими виставами і донеччан, і дітей в обласних населених пунктах.
Узимку 2014­-го із тривогою стежив за новинами, за тим, як більшає у місті сепаратистськи налаштованих людей. Коли почалася анексія Криму, пішов до військового комісаріату записуватися добровольцем. Там відповіли: призову немає, добровольці не потрібні.

– Я подумав, що військкомати просто саботують, – каже він. – В інтернеті знайшов контакти батальйону «Донбас», зателефонував. Почув відповідь: «Приїздіть», і того ж дня був у Дніпропетровську.
Запитую у пана Ігоря: чому вирішив піти добровольцем? Адже у 2010 році він переніс інфаркт і операцію, тому, здавалося б, мав повне право залишатися вдома.
– Та що ви таке кажете! – відповідає чоловік. – Коли твою країну намагаються «розкроїти», не думаєш – іти чи не йти. Якщо до мого дому приходить ворог, хіба я можу вагатися: брати зброю до рук чи ні, захищати родину чи ні? А чим країна відрізняється від родини? У мене не було вагань.
Вирішив: якщо не візьмуть бійцем, стане інструктором, бо має чималий досвід участі у військових операціях. Утім, після двох­-трьох тренувань став у стрій і виїхав із групою на завдання.

…Батальйон «Донбас» на початку травня 2014 року нагадував самоорганізований партизанський загін. Зброї було мало, форма в усіх різна, зате бойовий дух у бійців був непереможним.
– У батальйоні зібралися хлопці, яким було небайдуже до майбутнього країни, – продовжує Ігор Чайківський. – Сепаратисти називали нас «головорізами» і «бандерівцями». Бувало, тікали від одного лише вигуку «Донбас!».

Збройні сили України (разом із добровольчими батальйонами) влітку 2014­го один за одним звільняли населені пункти Донеччини та Луганщини. Уся країна стежила за картою зони АТО, на якій поступово меншала, скорочувалася територія «ДНР» та «ЛНР». Здавалося, ще трохи – і контроль над усіма районами на сході буде відновлено.
Біля Карлівки «Донбас» зазнав перших серйозних втрат. Вікіпедія пише про це лаконічно: «Взвод батальйону «Донбас» чисельністю 25 осіб, ідучи колоною з легкових авто і мікроавтобусів, потрапив до засідки терористів із так званого батальйону «Восток», що налічували 100 осіб. Терористи мали важке озброєння – великокаліберні кулемети та гранатомети, три БТР. П’ять українських бійців загинуло». Але втрати не деморалізували, а згуртували добровольців.

У липні­-серпні 2014 року були бої за Попасну, Мар’їнку, Грабське, Іловайськ. Поступово більшало зброї (зазвичай трофейної) і, що найважливіше – досвіду та бойових навичок. «Військову техніку» майстрували з усього, що могли. Як-­от тачанку зробили з автівки­-пікапу, а вогнемети «Шмель» захопили в бою із сепаратистами.
Під час бойових буднів у батальйоні траплялися, звісно, і курйозні випадки. Після зачистки мінометної батареї у селі Грабське (неподалік від Іловайська), наприклад, бійці батальйону наткнулися на птахоферму з курчатами. Працівники втекли, тож грізним «бандерівцям» довелося годувати і поїти курчат…
У серпні визволення українських населених пунктів призупинилося: на Донбас зайшли кадрові підрозділи російських збройних сил. Під час битви за Іловайськ українські військові, зокрема і бійці батальйону «Донбас», потрапили в оточення. Російське командування обіцяло українцям «зелений коридор», але при виході по колонах відкрили шквальний вогонь.
– Упродовж виходу з Іловайська за один день загинули 272 українські бійці, – продовжує розповідь «Артист». – Такої кількості втрат не було на жодній іншій ділянці фронту. Серед них було також близько 60 бійців батальйону, моїх побратимів.
Тридцятого серпня пан Ігор потрапив у полон. Російські офіцери обіцяли вивести полонених у буферну зону і через Червоний Хрест передати Україні. Обіцянки не дотримали – більш ніж 100 бійців батальйону «Донбас» стали бранцями і були розміщені в підвалі Донецького СБУ. На допиті, коли двоє «спеців» (дуже схоже на ГРУ Росії) почали тиснути морально (граючи у злого та доброго слідчого), Ігор Чайківський одразу попередив, що гра недоречна, хочуть бити – хай б’ють.
– Сказав: я сердечник, якщо не так вдарите, можу померти, – додає співрозмовник. – Можливо, саме тому не били.
Сьомого вересня його і ще двох побратимів обміняли на одного з терористів. За декілька днів він знову був на посту в батальйоні.

Запитую: після усього, що було в Іловайську, не виникло бажання повернутися до мирного життя?
– Навпаки, – відповідає пан Ігор. – Якби лікарі через декілька місяців не заборонили мені воювати, я б не залишив батальйон.
Ігор Чайківський переконаний: суспільство не повинно забути імена тих, хто загинув у Іловайську. Саме тому взяв участь у зйомках фільму «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас».
– Ми з побратимами хочемо, щоб ця битва залишилася в історії, і щоб ніхто не зміг применшити її значимість, – продовжує він. – Дуже важливо, аби наступні покоління розуміли: будь-­яка людина, котра захищає свою країну, є героєм.
Каже: у зйомках фільму брали участь справжні бійці, але творці картини не ставили за мету зняти документальне кіно.
– Ми не дотримувалися жорсткої хронології подій, для нас була важлива правдивість людських історій, – додає «Артист». – Фільм стовідсотково художній. Режисер Іван Тимченко зняв дуже сильний фільм, таких кінострічок, як і книжок й аудіо­розповідей, має бути набагато більше.

Запитую у пана Ігоря і про адаптацію до мирного життя після демобілізації у січні 2015. Що було найскладнішим? Чим займається сьогодні?
– Не було часу думати про адаптацію, – усміхається він. – Окрім того, я завжди готовий до змін. 7 вересня у Кураховому, коли мене обміняли, вже міркував, що робитиму далі. Не люблю роздумів та рефлексій, мені потрібно діяти, рухатися вперед.
Після демобілізації Ігор Чайківський спочатку працював у Дніпрі, розбудовував свій театр, який «забрав із собою». Також брав участь у соціальному проекті «Без броні», метою якого було допомогти ветеранам знайти своє місце в житті, пройти реабілітацію, знайти роботу, піти навчатися.

– Я вважаю, що найкраща реабілітація – не сидіти й журитися, а робити щось для своєї країни, родини, – каже він. – Потрібно працювати: зніматися в кіно, вчителювати, вирощувати хліб, збирати врожай. Я радий, що сьогодні займаюся вихованням дітей, для мене це дуже важливо.
Запитую: чи розповідає пан Ігор дітям про війну, зокрема, про історії побратимів із добровольчого батальйону? Відповідає – так, звісно. Адже діти повинні розуміти, що справжні захисники країни – не абстрактні супергерої, а звичайні люди, і до такого захисту має бути готовий кожен.

Світлана ГАЛАТА
"Освіта України", №38 від 23 вересня 2019 року