ВРЯТУВАЛА… ПРОФЕСІЯ ВЧИТЕЛЯ

Ставлення до уроків Другої світової, готовність говорити не лише про славні перемоги, а і про важкі випробування та гіркий досвід звичайних людей свідчить про зрілість нації, її готовність переосмислити події 1939–1945 років і не допустити їх повторення. Недаремно в північного сусіда святкування Дня перемоги часто проходять під гаслом «Можем повторить», а в Україні звучить «Ніколи знову!».

Історія Другої світової, окрім злочинів проти людства, має також чимало прикладів людяності й допомоги. Міжнародний конкурс документального оповідання «Бути людиною», оголошений рік тому програмою підтримки жертв нацизму «Місце зустрічі: Діалог» німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», якраз і мав на меті зібрати такі родинні історії.

Днями вийшла однойменна книга, в якій зібрано 41 історію про людей, котрим навіть через десятиріччя хочеться сказати символічне «Дякую».

Організатори конкурсу переконані: книга стане у пригоді й учителям шкіл, і викладачам історії у закладах вищої освіти. Член журі, старший науковий співробітник Інституту історії Національної академії наук Тетяна Пастушенко має намір продовжити ці дослідження зі студентами в навчальній лабораторії «Центру усної історії», який діє на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ідея створення центру виникла після введення до навчального плану магістерської програми історичного факультету нормативного курсу «Усна історія: теорія і практика». Центр має архів аудіо- та відеодокументів, свідчення збирали студенти і співробітники лабораторії.

– Я займаюсь усною історією, записую розповіді свідків, – каже пані Тетяна. – Історії, які увійшли до книжки, не зміг би придумати навіть найталановитіший літератор – їх «написало» життя. Дуже багато розповідей присвячено темам, що раніше були табуйовані, наприклад – про людяне ставлення до українців багатьох німців.

Одна із книжок «поїде» і до міста Дніпра. Голова ГО «Дніпропетровське обласне відділення української спілки в’язнів – жертв нацизму» Людмила Кочержина уже домовилася передати її до шкільного «Театру спогадів» НВК №122. Учні поставили на сцені театру одинадцять документальних вистав-композицій про долі остарбайтерів. Виступали у Києві, Харкові, Івано-Франківську, Любліні.

Гандробуля Ліда

Одна з розповідей, що увійшли до книги, – про сільську вчительку Лідію Гук (у дівоцтві Півторак). Оповідання про педагога написала письменниця, правозахисниця Лариса Денисенко.

…Дорогу до Німеччини та роки «трудових робіт» молоденька вчителька Ліда Півторак пам’ятала все життя, щохвилинно. Під час облави у своєму селі Криві Коліна (що на Черкащині) намагалася сховатися, але не вдалося. В останню мить хрещена зуміла передати їй туфлі (дівчина й не знала, що в тієї  вони є) та молитовник. У вагоні, в якому везли «робочу силу», чи не єдина була взутою у справжні туфельки, вперше за двадцять один рік життя.

Потім, багато років потому, розповідала дітям та онукам про той шлях: було холодно, страшно й абсолютно безнадійно. Її разом з іншими привезли у маленьке австрійське містечко. Вивели з ешелону, вишикували, розбирали – кого на які роботи. Вона ж «як дзвіниця, висока та цибата залишалася стояти» (тут і далі - цитати з оповідання). У селі дівчина сама себе називала Ліда-Гандробуля. Сміялася, що «якщо потягнеться до неба, то й Бога зможе ухопити за бороду або торкнутися ангельської хмаринки». Думала, що нікому не знадобиться і, може, повернуть додому.

«Утім, підійшли троє панів:

– Ти косити вмієш?

– Ні.

– Корову доїти вмієш?

– Ні.

– Та хто ж ти така?

– Вчителька.

– Українка і вчителька? Будеш допомагати по господарству.

Відтак усе життя Ліда була переконана, що вчителювання й вища освіта загортали людину в святковий папір. Бо змогли тоді поставити її на сходинку вище за прірву. Й утримати там, коли тисячі зривалися униз».

У будинку всі прокидалися о четвертій ранку. Господар, як розповідала пізніше Лідія Ониськівна, дзвонив, як до молитви. Вона й молилася – про перемогу (хоча німецька армія у ті дні впевнено посувалася на схід), повернення додому, рідних. Якось, у 44-му, запізнилася вийти зі своєї кімнати, і господар постукав у двері. Сказав: «Пора братися до роботи!» Вибачилася, відповіла, що молилася. Запитав: «За що молилася, за перемогу?». Відповіла, що так. Посміхнувся і попросив не запізнюватися. Довго потім згадувала цей випадок, розуміла, що багато людей гинули і за менші провини, ніж побажання перемоги своєму народові.

Поляки, яких також примусово привезли до міста, працювали у полі, разом із господарем і старшими синами. А ось Ліду (вчительку!) на важкі роботи не посилали, навіть коли робочих рук не вистачало. Вона допомагала Інгрід – господині.

До дівчини залицялися інші остарбайтери. Подруга-полька Аделя радила: не пропусти своє щастя. Але Ліда не сприймала неволю як місце, де можуть розпочатися стосунки. Їй було не до любові. За непоступливість сама себе називала «Ліда-чорт».

«Ліда-чорт навчилася грати на гітарі, спілкуватися німецькою, філігранно латати шкарпетки на лампочці. Пізніше її онука думала, що то така спеціальна тканина, а це Інгрід учила все робити якісно і лагодити одяг. На той час у Кривих Колінах лампочок не було».

У тому австрійському містечку вона досконало вивчила німецьку. Потім, коли повернулася до вчителювання (викладала німецьку, математику, музику, працю), у школі казали: «Німецьку наша вчителька вивчала в носіїв мови». Сама ж Лідія Ониськівна іронізувала (вдома, у розмові з дітьми й онуками), що замість іспитів з мови складала уроки виживання.

Розуміла, що їй справді пощастило. До неї добре ставилися, Інгрід навчала, як вести господарство, заощаджувати, шити одяг. Односельці потім дивувались, як у Кривих Колінах виріс «фінський будиночок» – світлий, із великими вікнами, прикрашений яскравими картатими фіранками й живими квітами. З тих років збереглися світлини (пізніше вони стануть доказом того, що вчителька чотири роки відбула на примусових роботах), на них зображено родину, яка взяла до себе Ліду, інших остарбайтерів.

Австрійське містечко звільняли американці. Господарі просили підтвердити, що не знущалися з остарбайтерів, поводилися людяно. Ліда підтвердила. У дорогу її збирала Інгрід – подарувала перші в житті шовкові панчохи, мережану білизну, сорочки. Додому вона діставалася довго. Їхала залізницею, підводами, йшла пішки. За те, що підвозили, розплачувалася речами – все тими ж панчохами, сорочками, сукнями.

На батьківщині її зустріли фільтраційні табори і перевірки на благонадійність. Удома чекали рідні – мати, два брати й сестра. На фото – Ліда (найвища), поруч брат Толя, «прозорий, ніби посивіла кульбабка», матір у чорній хустці (їй усього сорок шість, але виглядає на двадцять років старшою) і сестра. Тато загинув у 44-му.

Післявоєнне життя було важким. Траплялося, віддавала матері (котру якось кілька діб не випускали із сільради за несплачений податок) усю зарплату до копійки. Допомогла молодшим братам і сестрі стати на ноги, отримати освіту.

Її онучка Тетяна Трощинська через багато-багато років розповість про Лідію Ониськівну, що та була дотепною, самокритичною, чесною, не боялася розказувати онукам про Голодомор, примусові роботи, непарадну сільську радянську дійсність. Поважала освіту й освічених людей. Пишалася, що онука вступила до університету. «Витирала руки в борошні, кидала вареники чи що там, сідала поруч і казала мені: «Донечко, ти збиратимешся в університет (завжди казала саме «університет»), а я дивитимусь на тебе», – пише Тетяна Трощинська.

Захистило слово

Ще одне оповідання – «Урок» (автор Василь Горбатюк) – написано на основі спогадів Раїси Головко (Бжевської). Її батько був «ворогом народу», а в роки окупації мама з донькою лишилися в Нікополі. Дівчинці було шість років, коли у місто увійшли німці. Згадує, що машини йшли вулицею одна за одною, а вони з друзями гралися, перебігали дорогу між автівками. Одна з них зупинилася, до дітей підійшов офіцер (у високому кашкеті, зі сріблястими погонами на плечах), гукнув до смаглявої Раї: «Юде?!».

Дівчинка розгублено затихла. Про що він говорить? Що йому потрібно? Офіцер підійшов, цупко та боляче схопив за руку вище ліктя: «Юде?». В цю мить з будинку стрімко вийшла сусідка, вчителька німецької Фріда. Стала біля офіцера і рішуче сказала: «Найн! Дізес медхен іст ніхт юде!». Той недовірливо глянув на чорне кучеряве волосся, розвернувся і пішов до машини.

Прізвища тієї вчительки Раїса Броніславівна не пам’ятає, але вдячна їй усе своє життя.

Світлана ГАЛАТА