ДИРЕКТОР МАЄ БУТИ ДЛЯ ДІТЕЙ, А НЕ ДЛЯ СТІН ЧИ ХАРЧОБЛОКУ

Є люди, які змінюють навколо себе все: простір, правила, суспільну думку. Директор львівського ліцею «Просвіта» Андрій ЗАКАЛЮК саме з таких: у 27 років він очолив занедбаний інтернат і за п’ять років перетворив його на одну з найкращих шкіл міста.

Нині колишній інтернат не впізнати: більшість його вихованців повернулися у родини, діти-сироти мешкають у спеціально обладнаній квартирі, а з вересня 2018 року у школі навчаються також 130 учнів зі звичайних родин.
Як вдалося провести реформу навчального закладу, які труднощі подолано, й головне – як ці зміни позначилися на житті учнів, «Освіта України» поцікавилася в Андрія Закалюка.

Він починає роботу о 8­й ранку і закінчує о 9­й вечора. Двері кабінету – завжди відкриті, сюди постійно приходять учні, не соромляться висловлювати ідеї та пропозиції. Втім, так було не завжди: ще кілька років тому заклад і відносини в ньому були зовсім іншими, а керівники часом не затримувалися й на рік.

– Пане Андрію, кілька років тому ви стали директором інтернату. Яким побачили інтернат і якими були ваші перші дії на цій посаді?

– Побачив заклад у жахливому стані. У спальнях – по десять дітей. Це були обдерті кімнати, в яких старі столи, пружинні ліжка. Та й атмосфера була відповідною: типовий пострадянський заклад, випускники якого мало знали про реальне життя.
До цього я не працював на керівних посадах, тому перші тижні дивився, навчався. Налагоджував спілкування з дітьми та колегами, шукав однодумців у колективі. Найважливішим було знайти спільну мову з вихованцями, адже я прийшов не для того, щоб зробити ремонт чи замінити ліжка (хоча це теж треба було виконати). Переконаний, що директор має бути для дітей, а не для стін чи харчоблоку. Розумів, що прийшов, аби допомогти учням, змінити їхнє бачення, свідомість і, відповідно, майбутнє.
Разом з колегами ми радились і обговорювали, що і як потрібно змінювати. Інтернат мав два корпуси – житловий і навчальний. І ми вирішили об’єднати їх в один: утримувати два великі приміщення на 120 дітей було абсолютно нераціонально (з точки зору і фінансів, і управління). Вирішили в одному приміщенні облаштувати і навчальний, і спальний блоки. Зробили це у перший же рік роботи. Заново обладнали класні кімнати, спальні. Звісно, самі б не впоралися – у 2013 році з фінансами було дуже сутужно, Казначейство ледве-­ледве знаходило гроші на виплати зарплат… Почали шукати спонсорів – написали листи у два десятки бізнесових установ Львова з проханням допомогти інтернату. І люди відгукнулися! Нам допомогли з будівельними матеріалами, оплатили роботу майстрів, які робили ремонт у спальнях. Мальтійська служба допомоги посприяла в облаштуванні стадіону й актової зали. Через діджеїв місцевого радіо познайомилися із Сергієм Притулою. Він приїхав до нас на свято Миколая, привіз подарунок – музичну апаратуру. Потроху знаходили людей, кошти, облаштовували заклад.
У нас було дві стратегії. Перша – це зробити хороший навчальний заклад (і нам це вдалося), друга – повернути дітей у родини. Ми знайшли чудових партнерів – Львівську освітню фундацію, яка спеціалізується на соціальній сфері. Разом з ними впродовж двох років працювали з батьками, які віддали дітей в інтернат.

– Розкажіть, як саме вдалося повернути дітей у родини?

– Коли приходиш працювати у школу-­інтернат, то розумієш, що саме слово «інтернат» – це тавро для долі дітей. Мені було дуже неприємно чути визначення «інтернатські» щодо наших вихованців. Це звучало так, ніби люди були готові одразу відправити їх у колонію для малолітніх злочинців. Між тим, я побачив тут дуже кльових, хороших дітей. Люди їм нібито й допомагали – раз чи два на рік привозили солодощі та подарунки, але насправді суспільство ці діти не цікавили. Лише одиничні волонтери працювали з ними системно. Коли прийшов на цю посаду, то одним з перших моїх рішень було відкрити двері закладу для всіх, хто хоче працювати з дітьми – волонтерів, громадських організацій.
Я глибоко переконаний, що найкраще для дітей – жити у родинах. Адже коли дитина приходить в інтернат у понеділок і повертається додому в п’ятницю, вона стає гостем у власній сім’ї… Ми детально про­аналізували ситуацію в родині кожного нашого вихованця і зрозуміли, що більшість із них може жити вдома й приходити до школи на уроки. Разом із партнерами зі Львівської освітньої фундації їздили до кожного додому, знайомилися з батьками, дивилися, в яких умовах живе дитина. Коли потрібна була допомога – допомагали. Наприклад, якщо в родині не було холодильника чи пральної машини, наші партнери купували ці речі. Також проводили різноманітні тренінги для батьків, зокрема, розповіли, як оформити субсидію. Для цього організували зустріч із юристом, працівником соціальної сфери.
Нині 80 дітей живуть у своїх родинах і щоранку приходять до нас до школи. В інтернаті залишилися лише два десятки сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

– «Освіта України» не раз писала про те, що система виховання сиріт часто не передбачає підготовку до реального життя. Як вдалося змінити ситуацію у вашому закладі?

– Ми створили Центр підтримки дитини. Діти-­сироти живуть у великій, спеціально обладнаній квартирі (вона розміщена на четвертому поверсі). Там вісім кімнат, душова, ігрова і навіть своє кафе. На дві­-три дитини у нас один вихователь (це стало можливим завдяки фінансовій підтримці місцевої влади). Навіть згадувати не хочеться, що зовсім недавно один вихователь опікувався трьома десятками дітей… Раніше на 130 дітей в інтернаті було сім вихователів, нині на 22 дитини – десять.
Їжу діти готують із вихователем. Разом з ним також роблять уроки, при потребі йдуть до поліклініки. Іншими словами, долучаються до вирішення всіх побутових питань. Старші хлопці мають підробітки – роздають флаєри, працюють у кафе. Звісно, ми все це контролюємо (щоб вихованців ні­хто не надурив).
Проблем із соціалізацією у дітей немає. Вони беруть участь у найрізноманітніших проектах, із ними працюють і вихователі, й волонтери (до одного класу, наприклад, двічі на тиждень приходили активісти, щоб допомогти з домашніми завданнями). Відкрили чимало нових гуртків, улаштовуємо зустрічі з цікавими людьми. Завжди кажу дітям: не бійтеся, спілкуйтеся, ставте запитання.
Може, зараз висловлю непопулярну думку, але я б усі інтернати з невеликих містечок переніс до обласних центрів. Бо який волонтер доїде до віддаленого району, щоб, наприклад, допомогти дитині з вивченням англійської? Звісно, змінювати потрібно всю систему інтернатів, але, якщо не вдається змінити одразу все, то варто робити хоч щось, не чекаючи великих централізованих рішень. В ідеалі – інтернати не повинні залишитися взагалі.

– З першого вересня 2018 року заклад має назву «Ліцей «Просвіта», до нього прийшли діти зі звичайних родин. Наскільки це змінило будні закладу та педагогічні підходи?

– Не хочу хвалитися, але у нас працюють чудові педагоги, ми робимо класні проекти! Діти зі звичайних родин не мали можливості у нас навчатися. Це було неправильно, бо невже для того, щоб учні здобували освіту в хорошій школі, їхні батьки повинні пиячити, бути бідними і нещасними? З першого вересня 2018 року ми працюємо як звичайна школа. Зробити це вдалося за підтримки Львівської міської ради, якій ми дуже вдячні.
У серпні ми з величезним полегшенням зняли вивіску «Інтернат». Відкрили двері для учнів зі звичайних родин і з острахом очікували, чи прийдуть до нас ці діти… Прийшло 130 осіб! Це означає, що люди нам довіряють.
Учні провчилися разом уже півроку, чудово знаходять спільну мову. Думаю, проблеми щодо комунікації між дітьми зі звичайних родин та дітьми-­сиротами дорослі «будують» у своїх головах. Не треба записувати вихованців «у касти» – з елітних шкіл, звичайних чи інтернатів.

– Правильно обрати фах непросто і для дитини зі звичайної родини. Для дитини­-сироти це ще складніше. Як допомагаєте дітям­-сиротам із проф­орієнтацією? 

– У старших класах ця тема – одна з найважливіших. У кожної дитини запитуємо, який фах вона хоче обрати, чи знає, які іспити потрібно складати, чи готується. Підбадьорюємо, підтримуємо, допомагаємо з підготовкою до іспитів. Окрім того, влаштовуємо екскурсії на підприємства, уроки на виробництві тощо. Ми не ставимо за мету, щоб учні вступали виключно до закладів вищої освіти. Навпаки, розповідаємо, що на ринку праці дефіцит робітничих кадрів і що хороший майстер може отримувати гідну заробітну плату. Кажемо: обирайте те, чим хочете займатися. Якщо чесно працюватимете, у вас усе буде добре. Наші вихованці обирають різні професії. З випускників 2018 року одна дівчинка пішла працювати, двоє вступили до коледжу і навчаються на кулінарів. Є студенти юридичного факультету, соціальної педагогіки та журналістики у Львівському національному університеті імені Франка.

– За фахом ви – учитель історії. Зрозуміло, що кожен педагог є «фанатом» власного предмета. Як вивчення історії впливає на становлення дитини?

– Історія, на мою думку, – один із ключових, світоглядних предметів у школі. Це не набір фактів і статистики, а долі реальних людей, які жили, діяли, помилялися і творили. Історія не тільки навчає, а й виховує, адже ми «пишемо» її тут і тепер. Завжди кажу дітям: а що про нас напишуть у підручниках історії через сто років?

– За п’ять років заклад докорінно змінився. А як змінилися ви? Чим особ­ливо пишаєтеся?

– Я багато навчився і зрозумів за ці п’ять років. Насамперед пишаюся, що знайшов справжніх друзів і зумів налагодити контакт із дітьми. Також у нас чудові стосунки в колективі. Переконаний, що відносини з колегами, однодумцями – найважливіше в роботі. Зміни, які відбулися в навчальному закладі, – це результат спільної і злагодженої роботи всього колективу. Ми створили справжню команду, маємо багато ідей і не боїмося рухатися далі.

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА,
"Освіта України", №3-4 від 28 січня 2019 року.