ЧАРІВНИКИ МУЗЕЙНОЇ МАГІЇ

     Педагогічний музей у Києві – одне із знакових місць для освітян і студентів профільних вишів. Тут можна заново відкрити для себе «старі» методики видатних педагогів (які часто виявляються дуже схожими на теперішні) й поспілкуватися з теоретиками та практиками сучасної педагогіки. Як змінився музей за останні роки і що планують зробити найближчим часом, «Освіта України» поцікавилася у директора закладу Олександра МІХНА.

Нині столичний Будинок учителя готують до реставраційних робіт, тому ми спілкуємося з директором музею не біля стендів зі стародруками чи поряд із тематичними виставками, а в його кабінеті. Пан Олександр демонструє одне з останніх тематичних видань – книжку кишенькового формату «Василь Сухомлинський. Афоризми», створену до 100-­річчя від дня народження видатного педагога і рекомендовану до друку науково­методичною радою музею.

– Нещодавно провідні американські музеї мистецтв провели дослідження довгострокового впливу їх освітніх програм на випускників. Майже дві третини випускників програм зауважили, що музейна освіта була чи не одним із найцінніших досвідів їхнього життя. Музейна педагогіка є важливою частиною роботи і Педагогічного музею також. Розкажіть про цей напрям роботи.

– Музейна педагогіка нині є дуже популярною в усьому світі. В 2016 році ми провели великий круглий стіл «Музейна педагогіка: український вимір», на який запросили провідних науковців. Але навіть під час обговорення не сформулювали чіткого й вичерпного визначення цього поняття. Як на мене, музейна педагогіка – це передусім робота з дітьми у проектах.
Розуміємо, що дидактичні експозиції, присвячені історії педагогіки та педагогічної думки, не дуже зацікавлять дітей. Для школярів потрібні спеціальні екскурсії з елементами квесту. Для найменших такі екскурсії ми вже проводимо.
Започаткували і «Школу музейної магії» – разом з Національним музеєм медицини і Державним музеєм іграшки. Діти по черзі відвідують ці заклади. Придумали багато цікавих квестів, улаштували фотозони для селфі. Наприклад, потрібно відгадати – який почерк якому педагогу належить (про це, звісно ж, спочатку розповідають під час екскурсії). Після закінчення «школи» діти отримують сертифікати «чарівників музейної магії».

– Педагогічний музей уже декілька років формує електронний ресурс «Музейна педагогіка». Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього.

– Ми хочемо зібрати в одному місці все, що робиться в Україні в царині музейної педагогіки. Це й освітні програми музеїв (їх дуже багато), й електронні бібліотеки, і досвід шкільних та меморіальних музеїв, і музеїв видатних педагогів. До речі, останніх у світі дуже небагато, а в нас їх більше десяти (Миколи Пирогова, Івана Ткаченка, Софії Русової, Антона Макаренка, Олександра Захаренка, Василя Сухомлинського тощо). На ресурсі збираємо і навчальні програми для гуртків – «Освітянське музеєзнавство», «Юні музеєзнавці». Ці програми затверджені МОН, їх можна завантажити і використовувати. Людина має змогу зайти на цей ресурс і знайти все, що їй потрібно, – від наукової теорії до практики. Також можливо знайти партнерів для роботи у проектах.

– У минулому році представники музею вперше взяли участь у Міжнародному симпозіумі музеїв історії освіти, який відбувся у Нідерландах. На чому роблять наголос заклади Європи?

– Ці симпозіуми організовують раз на два роки. У них беруть участь невеликі музеї (власне, всі освітянські – невеликі). Головна відмінність у роботі – те, що закордонні звертають увагу більше на процес навчання та історію викладання окремих предметів. Натомість наша сильна сторона – розповіді про самих педагогів. Вони, як правило, діяли всупереч державній політиці, й кожного разу це було подвижництво. У Нідерландах ми розповіли саме про цю нашу роботу. Слухали нас із великим інтересом.
Під час семінару я був по-­доброму вражений, що ми знаходимося приблизно на тому ж рівні, що й наші закордонні колеги. І наш музей, незважаючи на невелике фінансування, працює у тренді з найкращими музеями Європи, а у дечому – навіть випереджає. Наприклад, справжній фурор викликав наш досвід роботи з відвідувачами з особливими потребами. За кордоном людину з інвалідністю до музею супроводжує спеціальний фахівець, який адаптує для неї розповідь екскурсовода. У нас же все роб­лять працівники музею. Наступний симпозіум, який відбудеться в липні 2019 року, буде присвячений темі музеїв у цифрову епоху, і нам є що показати колегам.

– Педагогічний музей створено більш як сто років тому – щоб освітяни змогли ознайомитися з найкращими практиками навчально­-виховної справи в Україні та світі, підвищувати професійний рівень. Якою є місія музею сьогодні?

– Вона залишається незмінною – збереження, комплектування, дослідження фондів, наукова інтерпретація, презентація історії української освіти та історії української педагогічної думки. І, звичайно, дослідження сучасного стану педагогіки. Наш музей відновлено у 1983 році, нині він орендує в Будинку вчителя приміщення експозиційної та виставкової зали, фондосховища та кілька кабінетів для наукових співробітників.
Кожна така установа має бути сучасною, тож форми і методи роботи ми постійно оновлюємо. Нині хочемо в черговий раз оновити експозицію, але братися за це негайно немає сенсу – Будинок учителя готують до реставрації. Сподіваємося, її проведуть швидко і якісно. Музей підготував попередній план оновлення виставкової зали. Маємо надію, що переїдемо у більше приміщення: зараз експозиція закінчується Другою світовою, а про післявоєнний період розповідаємо під час тематичних виставок.
Дуже важливий напрям роботи – оцифрування фондів. У нас є чудові колекції дитячих книг, виданих у XIX і на початку XX століть. Найцінніші колекції уже оцифровано, і дослідники можуть з ними працювати. До речі, у нас не треба чекати на замовлення декілька днів – потрібні матеріали видають дуже швидко: сідай і працюй.
Я переконаний, що в майбутньому музеї стануть центрами розумного дозвілля. У майбутній експозиції ми плануємо по периметру облаштувати мультимедійні засоби, а посередині – вітрини з артефактами, з висувними шухлядами. Маю задумку в новому приміщенні влаштувати фрагмент класу – з тими партами, які були у 70-80 роки минулого століття, щоб відвідувачі могли їх упізнати. Також плануємо після реконструкції почати працювати у вихідні, коли люди мають час прийти до музею і дізнатися щось нове.
Нині, коли бракує площі, основні наші експонати – книги­стародруки і підручники. Саме вони, а також біографії педагогів, іще раз підтверджують, що навіть один учитель, один учень і одна книга можуть багато чого змінити. До речі, наша унікальна колекція стародруків визнана національним надбанням України.

– Ви кажете, що основні експонати музею – книги. Як зацікавити ними?

– Зацікавити можна лише через історію людини, педагога. Саме тому велику увагу приділяємо персоналіям, влаштовуємо виставки, проводимо спеціальні екскурсії.

– Чимало музеїв Києва зуміли зламати стереотип, що музей – це місце, де тихо, нудно і нічого не можна чіпати руками. Музейні команди кардинально змінюють роботу цих закладів, роблять їх цікавими і значимими для життя громади. Наприклад, у конференц­залах можна послухати лекції як науковців, так і громадських діячів, для дітей створюються найрізноманітніші квести й активності. Наскільки людно нині в Педагогічному музеї?

– Ми налагоджуємо співпрацю з громадськими організаціями, влаштовуємо чимало цікавих заходів. На жаль, у 2017 році Будинок учителя було визнано частково аварійним, тому доступ відвідувачів до нього (а отже, і до музею) поки що обмежено.
Про наші заходи інформуємо на сторінці музею у мережі Facebook, організовуємо чимало нестандартних експозицій. Зокрема, киянам дуже сподобалася виставка «Педагогині», присвячена жінкам-­ювіляркам 2018 року. Також системно працюємо з людьми з особливими потребами (наприклад, до нас часто приходять вихованці шкіл-­інтернатів для незрячих). При організації виставок застосовуємо шрифт Брайля, використовуємо розміщені в експозиції скульптурні групи та символ музею – Музу педагогіки, яких можна торкатися. Співпрацюємо з ­ПРОООН, проводимо вікенди необмежених можливостей. Цей напрям веде наш науковий співробітник Кіра Степанович.
Є й інші громадські активності. Нещодавно закінчився проект «Педагогіка дитинства. Нове життя «старих» методик навчання і виховання». Ми щомісяця запрошували і громадські організації, і освітян-­практиків, які розповідали про педагогіку Марії Монтессорі, Януша Корчака, Антона Макаренка, Василя Сухомлинського, про сучасне життя вальдорфських шкіл тощо. Відвідувачі часто дивуються, кажуть: ми й не знали, що це було актуально і 100 років тому!
Також почали проект «Педагогіка позитиву», в рамках якого у січні плануємо провести зустрічі «Культура здоров’я педагога» (як потурбуватися про себе: практичні поради) та «Емоційне вигоряння: причини виникнення, ознаки та симптоми». На ці заходи приходить чимало людей – і вчителі, і студенти.
У 2019 році плануємо розповісти, зокрема, про метод проектів в українській школі у 20-­ті роки минулого століття. Там багато цікавих проектів, які й сьогодні можуть бути корисними для вчителів. Звісно, нині йде процес комунікації, тому і на праці педагогів, і на публікації треба дивитися з погляду сучасності. І тут хочу навести слова літературознавця Віри Агеєвої, яка каже, що в українській радянській літературі, починаючи з 30­х років, ставало все менше українського і більше – радянського. У педагогіці відбувалося те саме. Найцікавішими є 20­ті роки, потім, у 30­х, почалися репресії, а після війни тривав період стагнації в руслі марксистської ідеології. І потрібно було багато мужності й таланту, щоб у цих умовах творити щось оригінальне, як, наприклад, робив Василь Сухомлинський.

– Чим особисто вам цікава музейна справа? Чому ви обрали цю професію?

– Я дуже люблю твір Селінджера «Ловець у житі». Коли читаю цю книжку, відчуваю себе підлітком. Головний герой Голден Колфілд дуже любить ходити в музеї. Каже: «Найдужче мені подобалося в музеї ось що: там усе завжди лишалося на своєму місці. Змінювався тільки ти сам». Іншими словами – музей змінює людину, спонукає до роздумів. Саме це для мене найважливіше: я хочу, щоб після відвідин нашого музею людина змінювалася.

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА, Максим КОРОДЕНКО,
"Освіта України", №3-4 від 28 січня 2019 року.