МИ ПАМ’ЯТАЄМО, МИ СИЛЬНІ

 Відповісти на запитання «Чому вбивали?»,  «Кого?» та «Хто і як вижив?» не менш важливо, ніж назвати цифри втрат, які у дні річниць Голодомору опиняються в центрі уваги суспільства. Цьогорічний III Міжнародний міждисциплінарний конкурс наукових і мистецьких робіт імені Володимира Маняка та Лідії Коваленко присвячено саме долям звичайних людей і їхніх родин.

Конкурс проводить Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) за підтримки і сприяння Інституту історії України НАН України, Науково-освітнього консорціуму з вивчення Голодомору при Канадському інституті українських студій Альбертського університету.

 Щороку організатори оголошують спеціальну тему конкурсу. В 2018 році це була тема «Голодомор 1932–1933 років – геноцид Українського народу: історія й пам’ять родини – історія й пам’ять країни». На конкурс подали понад тисячу дослідницьких і мистецьких робіт учнів 5–8 та 9–11 класів, студентів, молодих науковців та методичні розробки уроків і мистецькі роботи вчителів.

Нагородження переможців конкурсу відбулося в рамках Міжнародного форуму до 85-х роковин Голодомору «Україна пам’ятає, світ визнає». Нагороди вручили заступник міністра освіти і науки Павло Хобзей і директор Українського науково-освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) Людмила Гриневич.

– Дуже важливо пам’ятати про долі звичайних людей і їхніх родин, чия історія і є історією країни, – наголосив під час вручення Павло Кузьмович. – Саме тому дослідження, які провели учасники конкурсу, є надзвичайно важливими.

«Освіта України» запитала у переможців: чому для них важлива тема геноциду і які теми та історії вони досліджували?

Чорні дошки

Дипломи I і II ступенів у номінації «Кращі методичні розробки уроку та мистецькі роботи вчителів закладів загальної середньої освіти та викладачів закладів вищої освіти» отримали вчителі Медведівської школи Чигиринського району на Черкащині Олена Яблуновська та Тетяна Макарюк. Це село відоме багатьом українцям, адже саме в цій місцевості у XVIII столітті діяли загони повстанців під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти, а на початку XX сторіччя спротив Червоній армії чинили отамани Холодного Яру.

Учитель української мови та літератури Олена Яблуновська (диплом I ступеня) запропонувала на конкурс методичну розробку уроку «Минулому не помститися (за романом Наталки Доляк «Чорна дошка»)».

– Моя розробка – це урок-дослідження, який має міжпредметні зв’язки української літератури та історії України, – розповідає педагог. – Під час уроку діти досліджують політику голодотворення, факти про те, як знищували наш народ. А також – вивчають стратегії виживання та взаємодопомоги. Наприкінці уроку школярі доходять висновку: ми вижили, ми пам’ятаємо, ми сильні.

Діти дізнаються, що «чорними дошками» називали каральні заходи для села, яке не виконувало плану хлібозаготівель. Районам, колгоспам і сільрадам, які потрапляли до чорних списків, заборонялося вести торгівлю, у цю місцевість припиняли завезення будь-яких товарів. Дізнаються про закон «про 5 колосків», «червоні мітли» (так називали бригади, які вилучали збіжжя у селян). Читають спогади очевидців про те, як члени цих бригад шукали зерно за допомогою довгих загострених щупів – проштрикували землю, стіни й долівку хати, хлівів, стодоли. Нишпорили по льохах, залазили в димарі, заглядали в колодязі, трусили стріхи. Силою забирали хліб, картоплю, буряки, розбивали жорна.

– Роман «Чорні дошки» дає відповідь на запитання: чому нам потрібно це знати? – продовжує розповідь пані Олена. – Головна героїня, коли чує розповідь дідуся про Голодомор, запитує: «Чому людей, які вчинили цей злочин, ніхто не покарав?», «Чи спокійно сплять нащадки українців, які знищували свій народ?». Спочатку вона думає тільки про помсту, але врешті-решт приходить до думки, що минулому не слід мститися, а потрібно пам’ятати, вміти захищати права людини і будувати майбутнє для України.

На урок, присвячений темі Голодомору, діти принесли фотографії з родинних альбомів, записали історії бабусь і дідусів. І говорили вже не про абстрактні історичні факти, а про те, як пережили голод їхні родини. Також учителька розповіла дітям історію свого роду, про те, що її бабуся Оляна і до цього часу завжди тримає в запасі мішок сухарів.

– Потреба робити запаси залишилася з тих часів, – додає вчителька. – У генетичній пам’яті українців зберігся страх голоду. І дуже важливо під час роботи з дітьми наголошувати на тому, що ми пам’ятаємо, про те, що було, і не допустимо повторення геноциду. Ми – сильна нація, яку неможливо знищити.

Розслідування на уроці

Пережили голод і рідні вчительки історії Медведівської школи Тетяни Макарюк. Її прабабуся в якийсь момент геть зневірилась і хотіла отруїти себе і сина. На щастя, передумала…

– Тема Голодомору важлива для мене і як для вчителя історії, і особисто, – розповідає пані Тетяна. – Якби тоді дідусь (котрий у ті роки був маленьким хлопчиком) загинув, мене б також на світі не було.

Тетяна Макарюк проводить урок у вигляді історично-правової гри «Детективне розслідування справи «Н-85». «Н» – це англійська літера, з якої починаються слова «голодомор» і «геноцид». Учні діляться на чотири команди і переглядають стару архівну справу. Вони роблять позначки «ознаки злочину» і доходять висновку, що голод 1932–1933 років був Голодомором.

Кожна група працює зі своїми джерелами. Перша досліджує зображальні джерела, друга працює з текстами (документами, статтями істориків), третя – з народною усною творчістю та художніми творами, четверта – зі спогадами очевидців. Наприклад, діти слухають відеозапис розповіді місцевого мешканця Івана Панченка.

– У селі Мельники, де я мешкаю, родинні історії все ще не сходить з язиків, – каже пані Тетяна. – Коли діти розуміють, що історичні факти стосуються їхніх прабабусь і прадідусів, вони сприймають їх зовсім інакше, історія стає особистою.

Під час уроку діти також мають назвати приклади геноцидів і порушень прав людини у сучасному світі. Зокрема, називають окупацію на сході України.

– Школярі озвучують факти, які були у 30-х роках і які можна побачити сьогодні в окупованих районах, – продовжує педагог. Це – «велика кількість постраждалих, складно встановити точну цифру», «порушення права на життя, освіту, свободу слова, віросповідання, права на власність», «замовчування подій, брехня на міжнародному рівні», «насильство, надмірна жорстокість». Після закінчення розслідування вони проводять паралель між геноцидом і окупацією на сході країни. Для дітей важливо усвідомити, що там і сьогодні чиняться злочини проти людей.

«Ліквідація петлюрівських гнізд»

Досліджувати тему геноциду можуть не лише історики, а й філологи. У цьому переконана студентка факультету української філології та журналістики Херсонського державного університету Тамара Мандич. За наукове дослідження «Концепт Голодомору у мовній картині світу українців» Тамара отримала диплом I ступеня.

– Я вирішила проаналізувати оповіді очевидців, – розповідає вона. – Це історії, які розміщені на сайті holodomor.org та у виданні «Пам’ять народу». Проаналізувала лише частину свідчень. Жодного разу люди не сказали, що голод стався через неврожай! Казали, що прийшли злочинці, які забирали їжу, що мела «червона мітла»…

Очевидців голоду знайшли й учні 8 класу Колегіуму мистецтв у Опішні, що на Полтавщині, Катерина Закамська й Дарина Сердюченко (вони отримали диплом I ступеня). Разом з науковими керівниками дівчата зустрілися із цими людьми, а їхні історії стали свідченнями злочинів, що відбувалися в Опішні.

– Найбільше запам’яталася історія одного дідуся, котрий розповів, що пухнув від голоду, але врятувала сусідка, яка мала доступ до колгоспної комори, – розповідає Катерина Закамська. – Вона потайки давала батькам хлопчика трохи їжі, й вони змогли дожити до нового врожаю. Цей дідусь досьогодні пам’ятає ім’я тієї жінки.

…Розповіді людей, які пережили голод у селі Софіполь Тетіївського району на Київщині, лягли в основу роботи учениці 11 класу Білоцерківського НВО «Ліцей – Мала академія наук» Олександри Кудлай. Її дослідження присвячене соціальним деформаціям українського села в умовах утвердження тоталітарного режиму в 20–30 роках ХХ століття.

– Мій прадід Никифор у роки голоду був хлопчиком і добре запам’ятав, що відбувалося в селі. Розповідав, як знущалися над старим священиком, саджали його на візок і возили навколо церкви, – розповідає Олександра.

Софіполь був великим і квітучим селом, але в 1932–1933 роках більш як половина його жителів померли. Після цього населений пункт занепав і сьогодні у ньому мешкають лише декілька родин.

Тетіївський, а також тогочасний Глобинський район найбільше постраждали під час Голодомору. Радянська влада мстилася за непокору і селянські бунти попередніх років і саме в цих місцинах план хлібозаготівель було збільшено вдвічі.

До тих, хто висловлював сумніви щодо виконання плану хлібозаготівель чи не міг його виконати, влада застосовувала репресії. Політбюро ЦК ВКП(б) 18 листопада 1932-го затвердило оперативний план «ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних гнізд» на Київщині. Каральним органам НКВС надали конкретні завдання – провести арешти і засудження рахівників, бухгалтерів колгоспів, які зривають виконання плану хлібозаготівель. Охопити операцією наказали триста осіб. Але завдання не лише виконали, а й перевиконали: за звітом від 6 грудня 1932 року було заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 завгоспів і 195 інших осіб…

Повальний голод на Київщині розпочався взимку 1933-го. За свідченнями очевидців, люди їли все, що могли: собак, котів, мишей. Із сухого бур´яну варили суп, викопували із землі корінці.

Одним з наслідків геноциду було руйнування народної культури. Голод практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з’явилося колгоспне село, яке вже не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед Голодомор 1932–1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх і політичну апатію.

– Українці мали забути, хто вони і хто їхні предки, – підсумовує Олександра. – Але ця мета – не досягнута. Ми пам’ятаємо всі злочини проти нашого народу. Пам’ятаємо й українців, які піднімалися на боротьбу проти комуністичного режиму. Свобода і гідність залишилися у генах нашого народу.

Підготувала Світлана ГАЛАТА,

 «Освіта України»
№ 47 за 3 грудня 2018