Різкий «потрійний» сигнал шкільного
дзвоника пролунав якраз посередині уроку. Старші, підхопивши наплічники, одразу
заспішили до бомбосховища. Молодші намагалися затриматись: дітям хотілося
дослухати розповідь учителя географії Василя Саляка. «Докажу пізніше», – пообіцяв
педагог. Він уже розрізняв, які саме снаряди «прилітають», і розумів, коли
треба діяти негайно.
…Підвал
школи №1 міста Дебальцеве у січні 2015 року відповідав усім вимогам до укриття.
Розчистили його від мотлоху ще влітку 2014-го. Йшли запекли бої за визволення
міста від сепаратистів – ті то відступали, то намагалися контратакувати
українських військових на вулицях міста. Саме в ті дні одна зі шкіл міста
зазнала першої втрати: загинув учитель, який на хвилинку вийшов з дому…
Ще
навесні, коли з’явилися перші новини про «зелених чоловічків» у Криму, а в
Дебальцевому почали хазяйнувати «ополченці», колектив школи розділився на дві
частини. Одні педагоги висловлювали тверді проукраїнські погляди, інші мріяли
про приєднання регіону до Росії.
–
Розумних і адекватних людей ніби підмінили, – згадує Василь Саляк. – Вони
повторювали найбезглуздіші пропагандистські міфи про «хунту», «фашистів» та «бандерівців».
Навіть ті, хто щороку їздили на оздоровлення до Трускавця, раптом «образилися»,
що на заході країни з ними не розмовляли російською. Я намагався приводити
колег до тями, але мене не чули…
Літо-2014
Улітку
під час посилення обстрілів Василь Михайлович відправив своїх «дівчат» (дружину Людмилу
Юріївну, доньку й онуку) до мами на Тернопільщину. Вчитель родом із Західної
України, але після закінчення Луганського педагогічного інституту залишився
працювати в Дебальцевому. Його дружина, яка народилася там, – теж педагог. До війни
викладала біологію і працювала заступником директора у школі №5. Донька – також
учитель! У книжці «Уславлені педагогічною працею», яку видали перед війною на
Донеччині, можна знайти історію і цієї родини. (До слова, Василь Саляк 14 років
працював директором школи №1, а з 2004-го викладав географію і біологію).
Після
визволення міста українськими військовими наприкінці липня 2014 року з’явилася
надія, що життя налагодиться. Сапери перевіряли місця боїв на наявність замаскованих
«розтяжок», мешканці Дебальцевого з допомогою військових ремонтували пошкоджені
обстрілами будівлі, освітяни готувалися до початку навчального року. Час від
часу місто ще обстрілювали «градами» з неконтрольованих територій, але його
жителі все ж потихеньку поверталися. Повернулась і дружина Василя Саляка
Людмила Юріївна.
У
вересні додому зібрались і донька з онукою. Доїхала лише до Києва – поблизу
Дебальцевого знову почалися бойові дії, тому родина вирішила не ризикувати. Молода
вчителька орендувала житло в Києві і почала шукати роботу. І швидко знайшла: у
ліцеї-інтернаті №23 з розумінням поставилися до ситуації, в якій опинилася педагог
зі сходу.
Новий
навчальний рік 2014-го Дебальцевому почали 1 жовтня. У класах було по 5–10
дітей (до війни у школі №1 навчалися більш як 300 учнів). Обстріли міста
тривали, постійно надходили тривожні повідомлення про зосередження на
Дебальцевському плацдармі танкової та артилерійської
техніки. Саме тоді вчителі й придумали сигнал тривоги для учнів: три сигнали
шкільного дзвоника означали, що треба встати і швидко спуститися в укриття.
Після
новорічних канікул школи відновили роботу, але ненадовго. Після Водохреща бойові
дії різко загострилися, обстріли тривали цілодобово, снаряди «прошивали»
багатоповерхівки наскрізь, води, світла й опалення у місті вже не було. Одного
січневого дня дорогою на роботу загинула вчителька молодших класів цієї школи, смертельне
поранення отримав і один з учнів…
Каша по-дебальцевському
Справжнім
центром порятунку для мешканців мікрорайону «Східний» у ці дні стала школа №1.
Близько 300 людей – дорослі, діти (зокрема й немовлята) і старенькі – цілодобово
переховувалися у її підвалі. З домівок до шкільного укриття перетягнули ліжка,
розкладачки, матраци. Коли зникло світло – підвал «спалахнув» свічками та
каганцями. Люди сиділи, закутавшись у ковдри й матраци (у ці дні вдарили
морози), про гарячу страву можна було лише мріяти.
Василь
Михайлович – бувалий турист, тому одразу почав думати, як скласти пічку.
Зупинився на найпростішому варіанті: біля входу в будинок поставив кілька
цеглин, запалив вогнище і почав готувати польову кашу «по-дебальцевськи». Запитую:
з чого була страва? Відповідає: з усього! У воду (її приносили у хвилини
затишшя від колодязя) кидали картоплю, крупу, «тушонку». Такі нехитрі кухні
швидко стали порятунком для людей з укриттів. Багато хто казав, що смачнішої
страви не куштував.
Хліб,
крупи, консерви до школи привозили волонтери та військові, допомогу надавали і працівники МНС.
Привезли навіть невеликий генератор для заряджання мобільних телефонів.
Обстріли
не припинялись. Один зі снарядів влучив – пробив стіну школи, зруйнував сходи. У
всій будівлі не лишилося жодного заскленого вікна: класними кабінетами «гуляв»
вітер, на партах сріблився сніг…
В
один із січневих днів після численних умовлянь з міста поїхала Людмила Саляк, «на
хазяйстві» залишився Василь Михайлович із сином (за фахом –
лікарем-ветеринаром).
Остання колона
На
початку лютого «дорогу життя» на Артемівськ (нині Бахмут) узяли під контроль
бойовики. Українські військові повідомили жителям, що 8 лютого буде відкрито
«зелений коридор» на Артемівськ, і це останній шанс виїхати з міста.
–
З Києва приїхали 50 маршруток і автобусів (потім зустрічав їх у столиці), –
продовжує розповідь Василь Саляк. – О 14-й годині переповнені автобуси рушили
«в Україну». До речі, згідно з домовленістю, приїхали і три маршрутки з
Донецька. Охочих виїхати туди ледве-ледве набралося на одну машину.
У
Слов’янську переселенців уже чекав спеціальний потяг. Кожен мав можливість
отримати безкоштовний (!) квиток до того міста, куди хотів виїхати. Син Василя
Михайловича, Костянтин, узяв квиток до Харкова (там його вже чекали дружина й
маленька донька), а сам учитель поїхав до Києва.
–
Вийшов на перон у столиці й не міг повірити: люди спокійно ходять вулицями, не
вибухають снаряди та «Гради», – каже педагог. – Злився. Здавалося, люди не
розуміють, що на Сході війна.
Утім
дуже швидко Василь Михайлович переконався, що підтримка киян – не порожній
звук. У гімназії №323 одразу взяли на роботу дружину Людмилу Юріївну (а вона –
чудовий учитель, учениця якої перед війною виборола третє місто на Міжнародній
біологічній олімпіаді в Індонезії), волонтери допомагали з продуктами та речами
(подарували навіть телевізор). Але водночас перемовини про оренду житла часто
закінчувалися після того, як ставало відомо, що йдеться про переселенців зі Сходу…
Подякувавши
за допомогу, Василь Саляк усе-таки вирішив сподіватися на себе й одразу розпочав
пошук роботи. Повноцінної вакансії не було, а на півставки йти не міг, адже треба
було платити за житло. Якось побачив оголошення про вакансії охоронців,
зателефонував і наступного дня вже працював на новій роботі.
Як скандували: «Україна!»
Улітку
2015-го Василь Михайлович із сином ризикнули на кілька днів з’їздити в
Дебальцеве за речами.
–
Йшов і не міг повірити, що це моє місто, – зітхає чоловік. – Тиша, людей на
вулицях майже не було. Зайшов до школи – колишні колеги дивляться підозріло,
говорити бояться. Вчергове переконався, що шлях назад буде важким, бо досягти
порозуміння всім нам буде нелегко. Поговорив зі школярами і зрозумів, як багато
роботи з їхнього виховання потрібно буде здійснити після повернення. Упевнений,
що після закінчення війни до Дебальцевого повернуся не тільки я, а й більшість
колег, які виїхали тимчасово.
Під
час розмови Василь Михайлович кілька разів повертається до запитання «Як це
могло статися?». Не згоден з тим, що у місті мало уваги приділялося українській
мові й патріотичному вихованню (українська мова навчання була в усіх школах
міста).
–
Чудово пам’ятаю, як під час «Євро-2012», коли наша збірна виграла матч зі
Швецією, містом ходили вболівальники із синьо-жовтим прапором, радісно співали
український гімн і скандували: «Україна!», – каже він. – Це було українське
місто, жителі якого до весни 2014-го навіть не думали про те, що може статися у
майбутньому.
Восени 2017 Василь Михайлович повернувся до
педагогічної роботи – працює викладачем географії і економіки у київській
гімназії № 323. Але його найбільшої мрією лишається повернення до свої школи в
Дебальцевому, за умови, що ця територія буде підконтрольна Україні. Упевнений,
що так врешті-решт і буде.
Світлана ГАЛАТА
Немає коментарів:
Дописати коментар