ГУЦУЛЬСЬКА ШКОЛА

Жовтий шкільний автобус обережно рухається гірською дорогою від присілку до присілку. Щоб зібрати дітей до школи села Яворів Косівського району на Івано-Франківщині, треба проїхати не один десяток кілометрів. Часто водій, помітивши на стрімкій стежці маленьку фігурку з портфелем, терпляче чекає, доки учень спуститься вниз. Здається, що школярикам услід «махають руками» різнокольорові килимки та ліжники, розвішані на тинах.

Майже в кожному домі у цьому селі – маленька майстерня з виготовлення виробів із вовни чи різьблення по дереву. Вироби яворівських майстрів відомі не лише в Україні, а й у Європі, США, Японії (сюди частенько навідуються фахівці з ткацтва з-за кордону). Про кращих різьбярів і ліжникарів краю написані книжки, а секрети ремесла вивчають юні підмайстри. Зокрема, на уроках праці в Яворівській школі.

Ця гірська школа – справді унікальна. Нещодавно вона відсвяткувала своє 170-річчя, але своїм розквітом завдячує справжньому освітянському подвижнику, вченому, заслуженому вчителю України Петрові Лосюку.

Від малокомплектної восьмирічки – до «школи можливостей»

…З Петром Васильовичем спілкуємося у його домашній бібліотеці. На поличках – десятки примірників започаткованих ним видань: науково-педагогічного журналу «Гуцульська школа», навчально-методичних посібників «Бібліотеки гуцульської школи» та інших. Буквально з порога педагог «засипає» запитаннями (і зауваженнями) щодо розбудови Нової української школи, турбується, чи врахують під час реформи специфіку роботи гірського навчального закладу, де навчають ремесел. Адже хоч Петро Васильович і перебуває на заслуженому відпочинку, та школа для нього – і нині на першому місці.

Запитую засновника «Гуцульської школи»: як він розбудовував навчальний заклад; яка головна ідея його авторської методики й, основне, яким він бачить майбутнє свого дітища?

Директором Яворівської школи Петро Васильович став у 28 років на початку 60-х. В однокомплектній восьмирічці з технічного персоналу тоді були лише дві прибиральниці, вони ж – і опалювачі. Директорові, який виконував функції завгоспа, доводилося завозити дрова з Верховинщини і днями стояти в черзі за вугіллям із шахти в Ковалівці. Морозними днями через низьку температуру в класах на перших уроках школярі не писали. Багато родин, які нині назвали б малозабезпеченими, не мали змоги придбати дітям теплий одяг і взуття. Виручав пришкільний інтернат, де діти отримували гаряче харчування і мешкали весь навчальний рік.

У ті нелегкі роки Петро Лосюк переконував учителів і батьків у необхідності відновлення в Яворові середньої школи. Разом із громадою села зміцнювали матеріальну базу навчального закладу, побудували приміщення для трьох класних кімнат і майстерні, встановили централізоване опалення. 1967 року середню школу було відновлено.

У 1970-х усі зусилля невгамовного і безкомпромісного молодого директора були спрямовані на подолання місцевого стереотипу, що можна обійтися без середньої освіти. Цей «штамп» мав міцне коріння: за сто років (із другої половини XIX по першу половину XX століть) ніхто з мешканців села не здобув середньої освіти – більшість населення була малописьменною і навіть неграмотною. Урешті авторитет школи переміг: 1979 року до трьох дев’ятих класів Яворівської школи набрали 87 учнів.

І в Яворові, й у деяких інших селах Косівського району, де мешканці займаються художніми ремеслами, на уроках трудового навчання запровадили заняття з різьби по дереву, вишивки, ткацтва. Постало питання про навчально-методичне обґрунтування навчання ремесел у школі. Це завдання також узяв на себе Петро Лосюк. У своїй дисертації на тему «Моральне виховання старшокласників у процесі оволодіння народним декоративно-прикладним мистецтвом» він теоретично обґрунтував і експериментально підтвердив доцільність поєднання мистецтва і праці у школах тих місцевостей України, де розвинуті народні промисли.

Цікавлюся: скільки його учнів стали відомими майстрами?

– Дуже багато, – відповідає Петро Васильович. – Але ми не мали за мету, щоб кожен учень став відомим майстром. Аж ніяк! Прагнули, щоб випускники ставали фаховими деревообробниками, будівельниками, ткалями і могли заробити на прожиття. І це завдання виконали.

У 1982 році, після п’яти років протидії партійних функціонерів, у селі звели нову школу. Добре обладнані навчальні кабінети з усіх предметів, комп’ютерний клас, майстерні, актова і спортивна зали, стадіон зі збірно-розбірним басейном, гірськолижна база із 300-метровим витягом – усе це влаштували для розвитку нахилів і здібностей юних гуцулів. На початку 90-х тут одними з перших в області почали опановувати комп’ютерну грамотність, школа отримала комп’ютерний клас з базовим програмним забезпеченням. У районі виникло гасло: «За оволодінням комп’ютером – до Яворова».

Зусиллями невгамовного директора і педагогічного колективу віддалена сільська школа стала сучасною і престижною.

Сказано – зроблено!

У 1991-му Україна здобула Незалежність, і педагоги вирішили: час перебудовувати школу.

– До 1991 року навчальні програми були однаковими від Камчатки до Карпат, – згадує Петро Васильович. – Школа була безликою… А після здобуття Незалежності утворився своєрідний вакуум, потрібні були нові навчальні програми і методичне забезпечення.

Ще на початку 90-х педагог почав думати, як вивчати гуцульщинознавство (історію краю, традиції, звичаї) у школі. Поїхав навіть до обласного центру, щоб попросити науковців написати спеціальні програми і порадитися з ними, де взяти матеріали з історії. Проте отримав розумну відповідь: не варто шукати Гуцульщину в Івано-Франківську, треба шукати матеріали самим, залучати місцевих краєзнавців. Тож Петро Лосюк повернувся і почав діяти.

До роботи приєднався відомий краєзнавець Ігор Пелипейко. Центром вивчення гуцульщинознавства (і видавничим центром також) стала школа села Яворів. У 1994 році Петра Васильовича обрали членом-кореспондентом Національної академії педагогічних наук  – він став єдиним в Україні сільським педагогом-практиком – академіком. А у глибинці, за сотні кілометрів від великих міст, запрацювала авторська гуцульська школа Петра Лосюка.

Освітяни підготували і видали книжку про Гуцульщину «Плай», хрестоматію з місцевого фольклору «Флояра», започаткували «Бібліотеку гуцульської школи». Нещодавно, до речі, вийшла 34-та книжка цієї бібліотеки під назвою «Косівщина. Освіта». Також педагоги школи створили методику Let’stalk about Hutsulshchyna in English («Поговоримо про Гуцульщину англійською»). Склали регіональну програму краєзнавства для всіх класів і навчальних предметів середньої школи.

– Щоб учителі мали матеріал для ведення уроку і він органічно вплітався в навчальну тему, ми розробили відповідні завдання для всіх предметів, – розповідає Петро Васильович. – Наприклад, під час вивчення історії Прикарпаття розказуємо про опришків під проводом Олекси Довбуша. Є спеціальні завдання і для уроків фізики, математики тощо. Також розробили орієнтовні програми спеціального курсу «Історія Гуцульщини». У 9–11 класах відводимо цьому курсові один урок на тиждень з варіативної частини. Тобто ми не тільки проголосили вивчення Гуцульщини, а і втілили це в життя.

І наука, і ремесло

Складно повірити – але в цій сільській школі «на висоті» й ремесла, і загальноосвітні предмети. У навчальному закладі працюють ліцейні класи фізико-математичного профілю. Учні також збирають і вивчають фольклор, укладають словник гуцульських говірок, описують пам’ятки природи, архітектури та історії, створюють топологічні карти тощо. Ну і, звісно, опановують народні ремесла. Менші школярі знайомляться з історією ліжникарства та різьблення, старші самостійно розробляють узори, тчуть ліжники чи виготовляють вироби з дерева.

Утім, Петра Васильовича найбільше хвилює – яким буде майбутнє школи після впровадження профільного навчання.

Педагог розробив концепцію розвитку навчального закладу, в якій профільне навчання поєднується з допрофесійною та професійною підготовкою учнів 10–11 класів однокомплектних сільських шкіл. За його задумкою, якщо у класі є 15 учнів, то всі разом вони можуть вивчати базове ядро навчальних предметів, а далі – навчатись у трьох групах із 5 учнів суспільно-гуманітарного, природничо-математичного і технологічного профілів.

Нинішній директор навчального закладу Вікторія Лосюк також упевнена, що Яворівська школа має величезний потенціал для розвитку. Нещодавно під час участі в експерименті зі створення освітніх округів у сільській місцевості  школа успішно виконувала ті функції, які нині покладено на опорні школи. Вчителі сподіваються, що заклад отримає цей статус. Тим більше, що для цього є все – і велике приміщення, і пришкільний інтернат, і відповідна кваліфікація педагогів.

Здобутки учнів підтверджують, що навчають у школі якісно. У 2017 році одинадцятикласниця Іванна Вепрук посіла призове місце на Всеукраїнському етапі конкурсу науково-дослідних робіт МАН у секції «Мистецтвознавство».  Минулого року учень школи склав тест із математики на найвищий бал ЗНО. Випускники успішно вступають до університетів, захищають наукові роботи.

– Хочемо, що наша школа стала опорною з художньо-естетичним напрямком, – додає Вікторія Володимирівна. – Переконані, що в сільській навчальному закладі можна давати дуже хорошу освіту.

Світлана ГАЛАТА, «Освіта України»

Київ – Яворів – Київ