У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – новий ректор. Про перші кроки на новій посаді, своє бачення університету та виклики, які нині (в часи кризи) постають перед закладами вищої освіти, газеті «Світ» розповів новообраний ректор КНУ Володимир БУГРОВ
«Обрали не
мене, а певну програму»
– Володимире Анатолійовичу, на виборах ректора
за вас проголосувало 74,3 відсотки від загальної явки. Що означає для вас ця
довіра? Чим ви її пояснюєте?
– На мою думку, в
університеті «назріла» і відбувається
зміна поколінь. І в управлінському апараті,
і в керівництві кафедрами та факультетами приходять управлінці нового покоління. Така велика кількість
людей, що віддали за мене голоси, якраз і означає, що цих нових лідерів та
працівників в університеті уже більшість, і вони хочуть бачити на чолі КНУ
вихідців зі свого покоління – 45-60 років.
З іншого боку, я дванадцять років працював на посаді
проректора, й університетська громада мала можливість перевірити мене як
адміністратора та ідеолога вищої освіти.
В університеті мене знають, тому такий
високий рівень довіри.
– В КНУ ви пройшли усі щаблі – від
аспіранта до проректора. На вашу думку, це плюс? Чи є в цьому й мінуси? Чи
здатні ви – за потреби – робити рішучі і кардинальні кроки, незважаючи на давні
знайомства, симпатії-антипатії?
– Це слушне запитання. Ми знаємо, що в багатьох країнах
(наприклад, у США) склалася традиція навчатися в одному закладі, а працювати в
іншому. Однак ми маємо інші суспільно-економічні і політичні реалії, і діяти потрібно, виходячи саме з них. Тому,
з одного боку, мій досвід – точно «плюс», бо я добре знаю університет.
Але міг би бути й «мінусом», якби я не мав свіжих думок, свіжих ідей. Тут стає
в пригоді і моя філософська освіта, і бажання «рости». У добрі докарантинні
часи я намагався щонайменше раз на рік бувати на стажуванні за кордоном,
дивитися, що і як відбувається в кращих університетах світу. (І в кращих
українських вишах теж). І тому цей
«мінус», по суті, обнулений.
За потреби я здатен на рішучі дії і кардинальні кроки,
незважаючи на знайомства та симпатії, бо розглядаю це як певну суспільну місію.
Суть не в тому, що обрали мене, – суть у тому, що обрали певну програму,
можливо, навіть команду. І університетська громада очікує, що ми зробимо щось
вагоме і це стане важливим кроком у розвитку університету. Бо інакше ми можемо
залишитися просто на узбіччі цивілізаційного, освітнього, академічного
наукового поступу.
– У чому, на вашу думку, мають полягати перші
кроки і рішучі дії керівника головного вишу країни? Що – добре, а має бути ще
краще? Що не настільки добре? І що просто треба змінювати?
– Ми повинні провести
аудит – не тільки фінансовий і
матеріальний (це було б найпростіше), а й «аудит» кадровий. Адже вже більше року перед нами постають нові
виклики, і треба весь час шукати людей, готових на ці виклики відповідати.
Традиційна ієрархічна система (ректор, проректори, декани, завідувачі кафедр)
не завжди спрацьовує, бо в складний час активно діють люди, які, можливо, не
були включені в управлінські структури, але сьогодні виявилися спроможними
готувати та ухвалювати рішення, опановувати нові технології роботи зі
студентами, практики досліджень тощо.
Тому нам потрібно проаналізувати управлінське та кадрове середовище і залучити
нових людей до підготовки й ухвалення рішень.
Це найперше, що ми зробимо. Також створимо єдине цифрове
середовище, яке вивільнить час, який іде на адміністративні процеси, на те, щоб
займатися основними функціями університету – освітою і дослідженнями. Скажу чесно: на сьогодні у нас
багато інформаційних систем, які не поєднані між собою. І нерідко буває, що
ми «дістаємо» інформацію з однієї
системи і вручну вводимо в іншу. Це нонсенс.
– Як ви
оцінюєте свої «бали» за атестацію, які нещодавно оприлюднив МОН? Чому так
погано в усіх (і в КНУ також) виглядають суспільні науки? Як так сталося, що
Сумський державний університет залишив усіх позаду? А також - що дає ця
атестація?
– Я знайомився із системою організації роботи у СумДУ – вони спрямовані на результат. Ми ж,
нерідко, були спрямовані на процес. Тому плануємо змінити управлінські процеси
і переорієнтуватися на отримання ефективного якісного результату.
Щодо суспільних наук, то це справді глобальна українська
проблема. У гуманітарних і соціальних науках ми виявилися заручниками радянських
часів, зокрема, до сих пір використовуємо старий методологічний арсенал. (Хоча,
звісно, є й зрушення та здобутки). Тому ця атестація повинна стати основою для
серйозного аналізу, за результатами якого ми маємо змінити підходи до
організації наукових досліджень. Дуже важливо, зокрема у соціальних
науках, пройти між Сциллою і Харибдою. З
одного боку, це автономія дослідника, до якої ми звикли в пострадянські часи
(вступаєш до аспірантури і досліджуєш, що хочеш). З іншого боку, ми повинні
формувати суспільний запит, починаючи з прагматичних речей. Якщо на кафедрі є
професор, котрий через 3-5 років піде на заслужений відпочинок, то маємо
спланувати так, щоб його аспірант готувався до викладання цього предмету.
Іншими словами, сформувати адекватне планування і дослідницької, і освітньої
діяльності. Бо ми в Україні трохи від цього відійшли, захопилися дослідницькою
свободою і автономією. У перші пострадянські часи ця автономія була дуже
потрібна, але сьогодні маємо визнати: пора планувати дослідження так, щоб вони
йшли на розбудову певної науки чи галузі. Ось у цьому сенсі ми й хотіли би
працювати – наскільки це можливо у нинішньому правовому полі.
Рейтинг не
самоціль, а інструмент
– Які кроки
треба здійснити для того, щоб КНУ увійшов до топ–100 університетів світу? (За
QS World University Ranking має 541 місце).
– Чесно кажучи, якщо ми за найближчі кілька років
закріпимося в 400–500, це буде чудово.
Рейтингові системи достатньо консервативні, як правило, це усереднені показники за три роки. Ми знаємо наші «плюси» за рейтингами, – це, в
першу чергу, наша репутація у роботодавців. Знаємо й «мінуси», зокрема,
недостатній рівень інтернаціоналізації. Працюємо над цим уже 4–5 років,
зокрема, через відділення медицини Інституту біології та медицини. Але тут не
може бути різких змін, адже самі рейтинги убезпечені від таких, я би сказав,
«проривів». Років сім-вісім тому в одному з рейтингів був казус: викладач
московського вишу працював у команді з іншими дослідниками в CERN, разом вони опублікували статтю, яка отримала
дуже багато цитувань. Через це суперцитування московський виш за рік піднявся
на кілька сотень позицій. Після цього у рейтингу встановили, як кажуть,
«антидот».
Тож які кроки треба здійснити? Це: розвиток
інтернаціоналізації, збільшення частки іноземних студентів, які приїжджають до
нас, покращення академічної репутації – тобто співпраця з викладачами і
науковцями і в Україні, і в світі. Тоді
ми будемо поступово досягати вищих показників.
Хочу наголосити: рейтинг не самоціль – а інструмент. Якщо ми
поліпшуємо якусь ділянку роботи, рейтинг це
відображає.
– Два «А» у
вищеназваній атестації віддано в КНУ біології та медицині, а також математичним
наукам. Чи не тому ще відстають гуманітарні та суспільні науки, що основні
критерії оцінювання полягають у наукометричних показниках, зокрема,
публікуванню у Scopus та Web of science…
Що робити «нещасним гуманітаріям», яким практично неможливо опублікуватися в
цих журналах? Як ви особисто ставитесь до цієї проблеми?
– Абсолютно слушна постановка питання. Я би сказав, що ми
гіпертрофували публікаційну активність. Про наукометричні бази даних Scopus і Web of Science я
би хотів сказати так: ставити в якості дослідження автоматичну публікацію – це
методологічна помилка. У науковій методології ми маємо зафіксувати проблему
(знання про незнання), обрати інструмент, знайти фінансування, створити
колектив. А далі – провести дослідження,
отримати нове знання (чи нову технологію). І тільки після цього публікувати. Тобто публікація є результатом дослідження, а не самоціллю.
Тому, коли ми говоримо про соціогуманітарні знання, то
кращим показником є монографії. І не тільки в Україні, у закордонних
університетах ситуація аналогічна. Тому ми повинні ці моменти враховувати,
зокрема, і при атестації. Адже будь-яка атестація (як і будь-яке рейтингування)
має певні критерії. І нам треба розуміти, якими критеріями слід керуватися.
Звісно, ми говоримо і про статті, і про монографії, і про конференції.
– Чи є в КНУ журнали,
які входять до наукометричних баз даних Scopus
та Web of science?
– Так, є. Але їх мало саме через те, що ми «не вписувалися»
у критерії публікацій в університетах світового рівня. Тому мусимо, з одного
боку, ставити правильно завдання – наприклад, щодо планування досліджень. Але, з іншого боку, ми повинні впливати на
середовище, пояснювати, обстоювати раціональні, якісні критерії оцінки наукової
й освітньої діяльності. Це непроста і копітка праця. Наша завдання – не в тому,
щоб увести ці журнали до Scopus
чи Web of Science, а щоб зробити їх якісними, і тоді вони увійдуть до
цих баз.
Гранти мають
доповнюватися базовим фінансуванням
– Як розвивається
наука в університеті?
– Ми є дослідницьким університетом і пишаємося цим.
Наприклад, наші науковці, професор Володимир Аушев та інші дослідники кілька
років працювали у провідних лабораторіях Сполучених Штатів і зробили відкриття,
яке стосується устрою світу. Була відкрита елементарна частинка (оддерон), яка свідчить про можливість існування
нової форми матерії. Наші вчені вказані як співавтори відкриття. Це дуже вагоме
досягнення, яке свідчить, зокрема, про рівень української науки. Тому я
можу з упевненістю сказати, що наші фізики, астрономи, біологи, хіміки, геологи
працюють на світовому рівні.
Цей рівень потребує відповідного фінансування. Зокрема,
потрібне фінансування для теоретичних, фундаментальних досліджень. На мою
думку, не можна зупинятися лише на конкурсному фінансуванні науки. Гранти - це
чудово, але вони мають доповнюватися базовим науковим фінансуванням. Для
розвитку і академічної, і університетської науки потрібна спів’єдність
грантового, базового фінансувань та інвестицій від бізнесу.
До речі, інколи можна почути, що «справжня наука –
академічна, а університетська – вторинна». Це неправда, адже серед науковців
Національної академії наук є багато талановитих викладачів. Ми пишаємося, що в
КНУ функціонує відділення цільової підготовки НАН (його тривалий час очолював
нинішній президент академії Анатолій Загородній). Академіки,
члени-кореспонденти та провідні науковці академії читають лекції, є науковими
керівниками наших студентів та аспірантів.
Але й університетська наука теж формує певний ландшафт.
Імена багатьох наших викладачів та науковців знають у всьому світі. Я переконаний, що пора припинити
протиставлення університетів і академічних установ. Є одна наука, яка має спільну мету –
отримання нових знань світового рівня. Для цього ми повинні всі разом входити в Європейський
дослідницький простір, брати участь у програмах на кшталт «Горизонт 2020» та
«Горизонт Європа». Потрібна державна програма сприяння участі у міжнародних
проєктах, починаючи від підготовки документів і завершуючи адміністративним
супроводом усіх процесів.
Окрім того, дуже важливо забезпечити спадкоємність поколінь,
адже сьогодні зменшується інтерес молоді до аспірантури та дослідницької
діяльності. Кілька років тому я дуже здивувався, коли побачив дані
університетського опитування, що лише три відсотки студентів бачать своє
майбутнє в академічній кар’єрі. Але
потім ми почитали європейське опитування EuroStudent і зрозуміли, що це загальносвітова тенденція.
Науково-дослідницька діяльність – це копітка щоденна праця, результати якої
можуть бути не дуже швидкими – на відміну від бізнесу чи чогось іншого. Тому
важливо плекати і стимулювати дослідницьку активність зі студентської лави. На
сьогодні нашому університету це вдається, і я переконаний, що ми зможемо
втримати спадкоємність поколінь.
– Якими новаціями, втіленими в КНУ з вашої
ініціативи, пишаєтеся? І що вагомого вдалося зробити за останній, складний для
університетів усього світу рік?
– З одного боку, ми
впродовж десяти років вибудовували систему забезпечення якості освіти. Іншими
словами – працювали з людьми. Потрібно було
створити систему заходів, переконати, що
від роботи кожного залежить якість освіти (а, значить, авторитет, рейтинг,
рівень) усього закладу. Кожен викладач, асистент, доцент, професор, завідувач
кафедри, гарант освітньої програми, декан чи заступник, голова методичної
комісії, працівник ректорату – всі повинні були усвідомити своє місце у системі
якості освіти. І нам вдалося створити таку систему, зокрема, ми бачимо її
результати під час акредитації.
Останній рік, звісно, був роком викликів. Для нас важливо
було працювати в чотирьох напрямках: технологічному (тобто з
онлайн-платформами), психологічному (зберегти мікроклімат і запобігти
вигорянню), дидактичному (шукати нові форми і методи роботи онлайн) і
світоглядно-ідеологічному. Треба було діяти так, щоб ніхто «не загубився» під
час карантину. І ми зуміли це зробити, ми заповнили інформаційний простір
університету зустрічами, подіями, відео, текстами, які допомогли практично
кожному в університетській спільноті відчути свою співпричетність до великого
колективу. Я справді пишаюся тим, що нам вдалося сформувати таке середовище.
Коли ми разом, для нас немає неможливого.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА
Газета "Світ", номер 13-14
Немає коментарів:
Дописати коментар