НАТАЛІЯ ГЛАДКИХ: У ДИТИНСТВА НЕ ПОВИННО БУТИ ІНВАЛІДНОСТІ

Дітей з інвалідністю сьогодні ми бачимо все частіше – у школах, садочках, гуртках, на дитячих майданчиках. Це не означає, що їх стало більше, просто вони нарешті отримали можливість вийти за межі квартири, навчатися та спілкуватися з однолітками. Серед тих, хто допомагає учням з інвалідністю налагодити зв’язок зі світом, є й спеціальних педагог Наталія Гладких. Нещодавно вона увійшла до п’ятдесяти кращих педагогів світу премії Global Teacher Prize і змагатиметься за «вчительський Оскар» на міжнародному рівні. Запитуємо у пані Наталії: з чого почався її шлях до інклюзивної педагогіки, з чого складаються її робочі будні та що вона мріє здійснити.

– Цей шлях почався ще в дитинстві, – каже Наталія Гладких. – Моя молодша сестра має інвалідність і спочатку ми з нею навчалися в одній школі. Але після другого класу мамі сказали, що донька «не тягне» програму і її потрібно переводити в школу-інтернат. Відтоді бачила сестру раз на місяць, бо інтернат знаходився далеко від дому… Дуже сумувала за нею, а сестра – за домівкою.

Професійний шлях почався з Шахтарського педагогічного училища, в якому я дізналася, що можна успішно навчати дітей, які не бачать. Закінчила Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, є фахівцем зі спеціальної педагогіки та психології (тифлопедагогіки).

Я почала працювати з дітьми з комплексними порушеннями (є діти, які не бачать, не говорять та самостійно не пересуваються) і зрозуміла, що для роботи з ними потрібно формувати нові методи, підходи, методики. Тому вирішила написати дослідження «Організація індивідуального психолого-педагогічного супроводу дітей молодшого шкільного віку з комплексними порушеннями розвитку» (і успішно захистила кандидатську дисертацію).  Запропонувала вибудовувати роботу з дитиною за принципом піраміди, фундаментом якої є комунікація, далі – соціалізація, а потім – академічні знання. Комунікація – найскладніший «пазл» піраміди, вона потребує багато часу і зусиль. Комунікація з дітьми з комплексними порушеннями може бути вербальною, жестовою, за допомогою карток, погляду, браслетів на руках чи ногах, тощо. Головне – щоб діти мали можливість спілкуватися зі світом...

У 2013 році стала учасником проекту «Спікерське бюро», який передбачав створення позитивного образу людини з інвалідністю у суспільстві та визначення коректної термінології для інклюзії. Про цю термінологію я розповідаю і сьогодні (на жаль, нею послуговуються далеко не всі фахівці). Пояснюю, як правильно використовувати її у навчанні, вихованні, працевлаштуванні. На першому місці має бути дитина (людина), і лише потім – її інвалідність та особливі освітні потреби.

– Кого з педагогів України та світу вважаєте своїми вчителями? Які праці з інклюзивної педагогіки вам найбільше імпонують, які стали в пригоді?

– Моїми вчителями є викладачі Національного педагогічного університету імені Драгоманова, їхні статті, книги, досвід. Також перечитала чимало робіт Ольги Скороходової та Хелен Келлер, які мали порушення зору і слуху, але, незважаючи на це, багато зробили для розвитку дітей з комплексними порушеннями.

Дуже багато читаю, маю настільні книги (наприклад, про заклад для сліпих дітей у США – Школу Перкінс). Для мене важливі книги Мілтон Селігман, Розалін Бенджамін Дарлінг, Жанни Глозман, Джин Айрес, Сари Ньюмен та інших.

– Де ви працюєте сьогодні? З якими учнями?

– Сьогодні я керую інклюзивними проектами громадської організації «Бачити серцем». Працюю психологом та методистом в студії для підлітків з комплексними порушеннями розвитку. Ми створили такий простір, щоб підлітки мали змогу відвідувати школу та спілкуватися з однолітками. Я розробляю навчальну програму, працюю з кураторами, формую структуру навчального середовища, проводжу супервізії для команди та індивідуальні консультації.

Підлітки отримали можливість спілкуватися один з одним, декілька дітей навчилися вимовляти звуки та слова. А найголовніше, що вони побачили: навколо є багато людей, з якими можна спілкуватися та обмінюватися знаннями. Вони почали жити дитячим життям, де у дитинства немає інвалідності.

– Розкажіть, будь ласка, про літній інклюзивний табір, який ви створили. Як він працює? Яке значення має для дітей?

– У цьому році інклюзивному «Космотабору» виповнюється 5 років, я – одна з його співзасновників. Цей табір – для всіх, незалежно від кольору шкіри, зросту чи наявності інвалідності. У таборі відпочивають діти від 3 до 16 років.

Для них це дуже важливо, адже протягом року ці діти відвідують заняття з реабілітологом, психологом чи педагогами, але не спілкуються та не граються разом з іншими дітьми…

Доки діти знаходяться в таборі, батьки можуть «поповнити ресурс»: Багато з них зізнаються, що вперше змогли залишити дитину в таборі і відпочити… До нас приїжджають фахівці різних професій, проводять майстерки, співають, танцюють, малюють, конструюють, спілкуються та творять разом дітьми.

– Які психотерапевтичні практики використовуєте в роботі? Які з них вам найбільше до вподоби?

– Кілька років тому я захопилася психотерапією й продовжую навчатися. Моєю третьою спеціалізацією буде танцювально-рухова терапія.

Рух та емоції – основа життя для кожної дитини. Для малорухливих дітей з інвалідністю ці заняття допомагають виражати емоції та почуття за допомогою руху та розвивати рухові можливості. Більшість дітей, з якими я працюю, спілкуються невербально. Вони не можуть розповісти про образу, злість, смуток. А танець дозволяє прожити емоції та навчитися з ними дружити.

Також використовую інші методи психотерапії. Багато малюємо, ліпимо, фарбуємо, робимо ляльки, робимо записи своїх переживань. Дуже люблю метафоричні картки в роботі, вони допомагають визначити емоційний стан чи скласти колективну казку або відповісти на питання, яке турбує.

Також часто їжджу за кордон в різні школи, де навчаються діти з інвалідністю. Була в Польщі, Німеччині, Киргизії, Об’єднаних Арабських Еміратах. У навчальних закладах дивлюся на викладання предметів, застосування різних методів та прийомів. Потім адаптую ці знання та досвід для роботи з нашими дітьми.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про метод танцювально-рухової терапії. Де цього можна навчитися та як застосовувати в роботі?

– ТРТ – один з сучасних методів психотерапії, який використовує рух і танець для подальшої емоційної, пізнавальної, фізичної та соціальної інтеграції особистості. Я навчаюся на другому курсі танцювально-рухової терапії в Світлани Ліпінської, навчальний курс організувала Українська асоціація танцювально-рухових терапевтів. Планую застосовувати ці знання у консультуванні та психотерапевтичній допомозі батькам дітей з інвалідністю, а також проводжу групові заняття з танцювально-рухової терапії для дітей та молодих людей. Переконана, що заняття з танцювально-рухової терапії мають бути в кожній школі.

– Ви створюєте посібники з крапково-рельєфним шрифтом. Хто може ними скористатися і хто вже застосовує у роботі?

– Довгий час тактильні «картинки» (живу клітину, портрет автора тощо) для роботи з учнями я майструвала власноруч. Робила їх тактильними за допомогою гарячого клею, пластиліну, картонного паперу, щоб дитина могла «побачити» їх пальцями.

Матеріали для роботи потрібно було писати рельєфно-крапковим шрифтом Брайля за допомогою дошки для письма та грифеля. На жаль, в Україні мало таких навчальних матеріалів, тому я почала допомагати збирати кошти на Braille studio (студію друку шрифтом Брайля). Сьогодні студія уже працює.

Багато книг шрифтом Брайля віддаю учням для читання. Також за допомогою цієї студії були роздруковані тактильні карти України та атлас світу, чому я дуже радію.

– Якими досягненнями своїх учнів ви пишаєтеся?

– За десять років індивідуального навчання мені вдалося підтримати чимало родин, які мають дітей з комплексними порушеннями розвитку, довести лікарям, що ці діти можуть розвиватися в своєму темпі, якщо в них вірити та не жаліти. Один учень почав читати тексти великим шрифтом, хоча офтальмологи говорили, що він нічого не бачить і не розуміє. Іншу ученицю, яка не бачить та не пересувається самостійно, навчила працювати за комп’ютером, хоч ліва рука в неї малорухлива.

Пишаюся також іншою ученицею, яка після закінчення школи вступила до університету, хоча лікарі говорили, що її майбутнє – лише лікування.

Такі історії надихають та допомагають рухатися вперед і боротися за кожну дитину, за розвиток її можливостей, а не «оцінювати рибу за її вмінням лазити по деревах».

– Під час участі в конкурсі Global Teacher Prize ви говорили, що маєте мрію – створити доступну інклюзивну школу чи центр для дітей з інвалідністю. Чи вдалося здійснити цю мрію?

– Частково вдалося. Я стала співзасновницею студії для підлітків з комплексними порушеннями.

Моя мрія – створити повноцінну школу для дітей з комплексними порушеннями розвитку, починаючи з першого класу. А потім масштабувати її в усіх регіонах країни, щоб діти, навіть якщо вони живуть у глибинці, не сиділи вдома, а вчилися разом.

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА
Газета "Освіта України", 15 квітня