Наталія КУЛИК
У листопаді минає 150
років із дня народження видатного педагога і методиста Лідії ДЕПОЛОВИЧ. Колись
її ім’я знав кожен український школяр – воно було на обгортці перших читанок,
які видавалися три десятиліття поспіль. Тепер його чули навіть не всі науковці
й педагоги – не кажучи вже про широкий учнівський та батьківський загал. Між
тим ця жінка гідна того, аби про неї пам’ятали. І, дякувати Богові й небайдужим
землякам, її загублене у часі ім’я наразі віднаходиться.
Першого
грудня 1941 року, перебуваючи в
окупованому Києві, 72-річна Лідія Деполович написала у своєму щоденнику: «З
сьогоднішнього дня наступає нова стадія голодування, бо сухарі закінчилися… Дров
у нас мало, тому в кімнаті холодно й сиро. Труби у водогоні полопались, і
нікому до цього нема діла, тому воду всю зиму доводиться носити з вулиці.
Струму в приватних будинках нема, і, кажуть, не буде всю зиму… Тому всі довжелезні
зимові вечори проводжу в сутінках і в повному бідуванні. Лише мозок, на жаль,
не може бути бездіяльним, а думати жахливо й важко».
Аби
відволіктися від жахів, холоду, голоду і бідування (а вона любила поринати у
спогади), неначе поверталась у минуле – такий вид мозкової діяльності був
найприємнішим, від того ставало тепліше і не так самотньо. Цей солодкий
самообман був єдиною втіхою, котра разом із надією зустрітися з сином тримала
її на цьому недосконалому світі. Світі, який вона свого часу так уперто намагалася
покращити, свято вірячи, що це можливо.
Старі фотокартки
Дисонанс
між світлими спогадами та похмурою дійсністю був таким разючим, що іноді Лідії
Платонівна питала себе: а чи справді це все було? Чи, може, наснилося?.. Проте
на столі перед нею лежали фотографії – німі свідки прожитих років. Ось вона – молоденька
вчителька земської школи – у строгому костюмі й капелюшку разом із гуртом
сільських дітлахів. Що стало із цими малюками, кожного з яких вона пам’ятала на
ім’я? Ким вони зросли, що роблять зараз, чи всі вижили під час воєн і
лихоліть?..
Ось
її старші брати – Петро і Сергій. Обидва стали лікарями. Петро до 1941 року
працював у міській лікарні Чернігова, а Сергій, з яким Лідію пов’язувала
особливо ніжна дружба, – у рідному Ковчині. Він загинув у 1924-му під час розбійного
нападу, залишивши в серці сестри незагоєну рану. Його поховали поруч із батьком
неподалік церкви. І хоча у 1935 році її зруйнували, кожен у селі знає, де
могила Деполовичів. А ось вона за столом – із самоваром і різними смаколиками –
поруч із двоюрідною бабусею, яка замінила дітям рано померлу матір, та батьком –
парафіяльним священиком. Платон Григорович був не просто багаторічним
настоятелем Свято-Георгіївської церкви. Окрім церковного служіння, він, так би
мовити, творив на селі громадянське суспільство: організовував земські школи в
повіті, сам у них викладав. А також був попечителем Ковчинської народної школи,
в якій навчалися всі його діти. Саме від батька, свого першого вчителя, Лідія Платонівна
успадкувала прагнення покращити світ і тягу до педагогіки. Завдяки йому вона
обрала цей шлях. У 1885 році пішла навчатися до Чернігівської жіночої гімназії,
закінчивши яку, одразу взялася до вчителювання. Тоді дівчину направили до
початкової школи села Количівка Чернігівської губернії, де вона пропрацювала з
1894 по 1901 роки. Після того була восьмирічна робота у рідному Ковчині –
молода вчителька викладала у трьох класах.
Старечі
пальці вихопили з вороху фотографій найдорожчу – де вона обіймає маленького
хлопчика. Навчаючи чужих дітей, Лідія Деполович завжди мріяла про своїх. Але на
особисте життя якось не було часу. Вона вийшла заміж лише у 1909 році. Шлюб був
нерівним: їй на той момент вже виповнилося 40, а обранцю, козакові Прокопію
Чмелю, – лише 23. Сумісне життя не склалося, проте подарувало вчительці довгоочікувану
дитину – сина Женю, після народження якого у 1911 році пара розійшлася. На той
момент Деполовичі вже оселилися у Чернігові, де Лідія Платонівна протягом майже
двох десятиліть працювала вчителькою початкової ланки у кількох школах. Навколо
вирували доленосні події, тріщав по швах старий світ, у муках народжувався
новий, під впливом Української революції змінювався світогляд. Сталим
залишалося тільки ставлення до дітей, яких треба було навчати і виховувати
незалежно від усіх воєн та революцій.
«Нумо читати!»
До
1922 року Лідія Деполович була педагогом 5-ї радянської школи, потім – учителювала
у 18-й українській школі імені Михайла Коцюбинського. Мала від 32 до 36 годин
навантаження, класне керівництво, завідувала шкільною бібліотекою та вела
гуртки. Тоді ж вона започаткувала ґрунтовні педагогічні дослідження з вивчення
уподобань учнів, їхніх звичок, знань і компетенцій. Тобто не лише навчала
дітей, а й вивчала їх – проводила анкетування, опитування у формі «поштової скриньки»
тощо. Водночас працювала над методами навчання читання й письма, розвитком
усного мовлення дітей і, звичайно, досліджувала питання вдосконалення
майстерності вчителя початкової школи. Основними завданнями для фахівця вона
вважала навчити дітей читати, охайно й каліграфічно правильно писати, зв’язно
говорити, вправно рахувати і, окрім того, приділяти належну увагу виховній
роботі та збереженню здоров’я дітей.
У
1923-му педагогічний стаж Лідії Деполович складав 30 років, і вона відчула, що
може щось більше, ніж просто бути вчителькою початкової ланки – нехай і дуже
хорошою. Накопичені за роки роботи в школі професійні надбання і спостереження
потребували матеріалізації, і Лідія Платонівна взялася за написання підручників
та посібників для навчання грамоти. Тим більше що на них був запит – адже нової
навчальної літератури, що відповідала б вимогам часу, справді бракувало.
У
середині 20-х років учителька склала свій перший авторський буквар «Нумо
читати!», який у 1926 році вийшов у Державному видавництві України, мав наклад 50
тисяч примірників і був рекомендований як базовий підручник для початкової
освіти. Сама ж Лідія Деполович поставилася до своєї першої роботи досить
критично, і вже улітку 1927-го звернулася до Державного видавництва України із
заявою про необхідність корекції тексту і виправлення допущених у виданні
помилок. Наприклад, рекомендувала «вводити поволі писаний шрифт, уникати спочатку
складної графічної форми великих літер і на початку речення давати велику
літеру найпростішої форми». Правління Держвидаву пішло назустріч автору, і в
1929 році вийшло друге – виправлене – видання букваря, уже півмільйонним
тиражем. Цей підручник Лідія Платонівна вдосконалювала ще протягом багатьох
років, бо вважала своєю головною книгою. Але були й інші.
Що таке кубічний метр
1927-го
вона переїхала до Києва, а наступного року вже вийшло логічне продовження
букваря – видання «Перша читанка», розраховане на учнів першого року навчання. До
книжки увійшли прозові твори, вірші, прислів’я та завдання, «які мають
практичний життєвий зміст». Лідія Платонівна була прихильником розвивального
навчання, яке спонукало б учнів до самостійних висновків. Вона однією з перших
в історії української школи запропонувала практичний метод
навчання, зорієнтований на активність і свідомість учнів. Цей метод ліг в
основу ще однієї її знакової роботи, написаної у співавторстві з Олександром
Астрябом. Вони познайомилися у 1927 році в Києві – Олександр Матвійович керував
сектором методики викладання математики у Бюро педагогічної інформації та
консультацій, яке функціонувало при Всеукраїнській академії наук і об’єднувало київських
методистів. Він теж, як і Лідія Платонівна, був прихильником викладання
шкільних предметів у напрямі розвивального навчання та використання практичних
методів спостереження й порівняння, які спонукали б учнів до самостійних
висновків. Результатом співпраці двох однодумців став «Математичний задачник.
Перший рік навчання в міській трудшколі», що вийшов у 1928 році накладом 2 тисячі
примірників, а наступного року його тираж уже становив 35 тисяч. Підручник
користувався неабиякою популярністю – саме тому, що провідну роль у ньому було
відведено практичним методам навчання. Завдання,
які пропонували автори, привчали учнів думати і діяти самостійно, а математику
із сухої академічної дисципліни, що не кожному учневі легко давалася, робили
прикладною і цікавою. Наприклад: «Обміряйте ваші вікна й обчисліть, скільки
метрів паперової стрічки треба нарізати, щоб заклеїти кожне вікно на зиму».
Серед інших практичних завдань були виготовлення з підручних матеріалів метру,
сонячного годинника, терезів, годівнички для птахів тощо. До того ж уся
технологія виготовлення була чітко розписана у підручнику – що із чим слід
робити. Наприклад, пояснюючи учням, що таке кубічний метр, Лідія Платонівна
пропонувала дітям виготовити вдома метрові лозини, зв’язати їх так, щоб утворився
куб, і скласти туди дрова – ось і вийде кубічний метр.
Методист-новатор
Загалом
одним з основних завдань учителя початкової школи вона вважала зацікавлення
дітей навчанням – зокрема, за допомогою ігрових моментів і тісної прив’язки предмета
до їх щоденного життя і навколишнього світу. Таких прийомів українська школа
раніше не знала. Ось, наприклад, заголовки комплексних тем у підручнику: «Ознаки
осені в природі», «Зміна положення сонця», «Природа та життя людей взимку»,
«Ознаки наближення весни», «Весняна робота по садках та городах»,
«Впорядкування міста», «Охорона здоров’я». Хто з невтаємничених одразу
зрозуміє, що це не природознавство, а той самий математичний задачник!..
Упродовж
30-х років Лідія Платонівна склала – сама й у співавторстві – ще декілька
підручників та методичних посібників для вчителів. Зокрема, у 1930-му вийшли «Орієнтація
в суспільствознавстві» й «Робоча книжка для першого року навчання (для села)», наступного
року – «Робітна книжка для першого року навчання». Це був теж буквар, написаний
у співавторстві з Олександром Музиченком – одним із фундаторів української
освіти. Тоді ж були надруковані «Методичні зауваження для вчителя» та
«Методичні поради до навчання грамоти за букварем (На допомогу молодому
вчителю)».
Із
середини 30-х років Лідія Платонівна працює над створенням підручників для
дорослих, зокрема у 1936 виходить друком «Буквар для шкіл грамоти», написаний у
співавторстві з Тамарою Гурвич, а до нього – методичний посібник «Як навчати
грамоти за букварем Деполович і Гурвич для шкіл неписьменних». Лідія
Платонівна однією з перших в українській педагогіці розпочала впроваджувати
навчальні комплекси, щоскладалися з підручника, методичного посібника для
вчителя та робочого зошита для учня.
А
вершиною її науково-методичної роботи стали авторський буквар 1938 року на 96
сторінок і методичний посібник до нього «Як навчати грамоти за букварем Л.П.
Деполович». Упорядковуючи востаннє свою найголовнішу книгу, Лідія Платонівна не
уявляла, що цей буквар переживе її на довгі роки…
…Якоюсь
мірою видатному педагогу пощастило – вона уникла репресій 30-х років. Хоча й
була ідеальним кандидатом на Соловки – зокрема, й тому, що мала «неправильне
походження». Але більшовицька сокира її не зачепила – прояви деякої
дискримінації Лідія Платонівна відчула лише тоді, коли її співавторів
нагороджували за плідну роботу на освітянській ниві, а її як попівську дочку
обходили стороною. Однак яке це мало значення поруч із тим, що багатьох її
знайомих, учених та педагогів, нічні чорні ворони відвозили у невідомому
напрямі, й більше їх ніхто не бачив… Лідія Деполович, розуміючи, що вона – у «групі
ризику», навчилася обережності. А у своєму щоденнику якось обмовилася, що за
двадцять останніх років звикла всього боятися…
«Ми знову зійдемось
разом…»
Другу
світову війну методист зустріла у Києві – самотня, хвора, майже без засобів для
існування. Евакуюватися через вік і стан здоров’я не змогла. Як і поїхати до
сина, котрий кликав до себе, проте жив на той час надто далеко – у Нижньому
Новгороді. А чернігівський будинок Деполовичів згорів у серпні 1941 року. Особливо
важко було взимку – коли до постійного недоїдання (харчувалася вона рідким
супом із крупою, хліба майже не було) додавався звірячий холод. Одного разу з
відчаю, аби нагріти кімнату, вона спалила у пічці всі свої методичні матеріали
й авторські підручники, окрім найдорожчого – останнього букваря. Пічка розігрілася
добре, та ненадовго… У 20-градусний мороз літній жінці доводилося ходити пішки
до міської паливної контори із проханням виділити хоч якісь дрова. Один із
таких походів увінчався успіхом – їй як інваліду, зрештою, виділили кубометр
дров з аварійного будинку, котрий розбирали. У квартирі стало тепліше, і тоді Лідія
Платонівна написала в щоденнику: «якщо б мені ще дали 200 грамів хліба на день,
то умови мого фізичного існування були б повністю задовільними. Але на це,
звичайно, нема ніякої надії».
Надія
була лише на зустріч із сином. Або, принаймні, на те, що він прочитає її
щоденник, який вона почала вести у формі листів до нього – на аркушах у косу
клітинку… Розповідала і про себе, і про те, що коїлося в Києві до та під час
окупації. Це були і власні спостереження, і свідчення людей, котрим вона
довіряла. Особливо ж Лідія Платонівна непокоїлася про те, щоб записи ці були
правдивими – у сенсі якнайповнішої об’єктивності.
«Можливо, цей зошит потрапить тобі в руки разом з
іншими речами, які залишаться після мене, –
писала вона синові. – …Ти все-таки дізнаєшся, як я тут жила без тебе, та й узагалі,
що робилося в Києві, а ведення цих записок буде
деякою ілюзією спілкування з тобою».
Ілюзія тривала до весни 1943 року. В
одному з останніх таких «листів» вона написала: «…В мені живе тверда віра в
то, що ми знову зійдемося разом, побачимося. Може
бути, на наступний рік ми будемо знову всі
троє сидіти в цей вечір де-небудь біля пічечки і згадувати про пережиті жахи. Ця віра заснована не на
логіці, а виходить з якихось інших джерел
мого духа, і вона мене не обмане, ось
побачиш!».
Але віра досвідчену вчительку
все-таки обманула. Якось на вулиці вона впала в яму від снаряду, зламала
ключицю, перемерзла і злягла. 20 березня 1943 року Лідія Платонівна померла,
так і не дочекавшись кінця війни і зустрічі з найріднішою людиною. Поховали її
на Солом’янському цвинтарі. Згодом на могилі з’явився величний, під два метри,
металевий хрест із табличкою. Потім від могили не лишилося навіть горбика, тому
місце поховання Лідії Деполович довгі роки вважалося невідомим. Знайшли його, власне,
завдяки тому хресту. 2017 року під ним
поставили скромний надгробок із чорного граніту (на скромності пам’ятника
наполягав онук Лідії Платонівни, мотивуючи це тим, що людиною вона була дуже скромною
і не вітала б жодної помпезності). На невеличкій стелі – зображення вчительки,
дві дати і лаконічний надпис: «Лідія Деполович. Авторка букваря». А на горизонтальній
поверхні пам’ятника «лежить» її найголовніша книга. Як лежала вона колись на її
письмовому столі. Тільки тепер – у граніті.
Автор висловлює подяку директору
інституту радіолокаційних технологій, краєзнавцю Сергію Спутаю за надану інформацію
і книгу «Лідія Платонівна Деполович. 1869–1943. Біографія. Щоденникові записи.
Фотографії» (Київ, видавництво «Логос», 2019 р.)
З
перших уст
Сторінки
зі щоденника
***
«Одночасно з відступом почалося
руйнування міста нашим же
командуванням. …підірвані були мости через Дніпро, а також наш залізничний
міст, підірвані або пошкоджені новий
вокзал, електричні станції, водокачки, Арсенал і багато іншого. Цілий день і ніч чулися вибухи. Все місто було заміновано і навіть цілі ділянки землі за
містом. Продукти, яких залишалося ще досить,
були частково знищені, частково зіпсовані:
борошно змішане з піском, зерно та ін. продукти облиті гасом або отруєні. Таким чином, місто було залишено без води,
без світла, без їжі, готове злетіти на
повітря, щоб не діставатися ворогові, а на населення не зважили, хоча його в
місті залишилося дуже багато. З тюрем усі
кримінальники були випущені, а всіх політичних розстріляли»
***
«Пожежа тривала з 24-го до 28-го
вересня, і згорів весь центр. Між іншим, звалився і будинок Гінзбурга на
Інститутській, найвищий у всьому Києві. Все
населення висловлювало глибоке обурення з приводу
того, що ці лиха воно терпить не від ворогів,
а від своїх же. Вороги ж у даному випадку є рятівниками, так як вони все-таки вживають усіх заходів,
щоб припинити пожежу».
***
«…У кожного єврея
біля шлагбаума перевірялися документи. Принесені і привезені речі тут же
складалися в одну величезну купу, а євреї, пропущені через шлагбаум, йшли далі пішки
вздовж вулиці і повертали наліво, за високий дерев’яний паркан. Крім євреїв, за
шлагбаум нікого не пропускали. Якщо чоловік був єврей, а дружина росіянка або
навпаки, то спостерігалися важкі картини їх прощання один з одним. …Солдати
тягли п’ять чоловік в одній білизні і поставили їх на краю яру. Потім пролунали
револьверні постріли, і люди скочувалися в яр. За першою п’ятіркою пішла друга.
Одна єврейка намагалася втекти, але солдат ловив її і тягнув до яру. Потім вже
ті, яких змушували заривати трупи, розповідали, що дітей не стріляли, а давали
їм нюхати якийсь отруйний газ, від якого вони засинали і вмирали. На машинах
вивозили в місто цінніші речі, дорогі шуби та ін. А чернь примудрялася розкрадати
речі з наваленої купи, і тут же, трохи в стороні, вже йшла торгівля модельними
туфлями і ін. ...Все це було так страшно, так неймовірно жахливо, що треба було
мати міцні, огрубілі нерви, щоб не збожеволіти. Розум відмовлявся визнати те,
що сталося, не міг допустити його можливість»
***
«Коли Київ і взагалі Україна були окуповані,
то я вирішила, що на моїй
методичній та авторській роботі потрібно поставити хрест. Радянські підручники для шкіл тепер непридатні.
Говорили, що у Львові друкуються нові
підручники. Та якби вони й тут складались, то від авторів будуть вимагати переходи на протилежні позиції.
А бути хамелеоном не личить солідному
автору, які б не були його особисті переконання.
Тому від роботи доведеться відмовитися, якби навіть її і запропонували»
Очима дослідників
БУКВАР, ЩО ПЕРЕТНУВ ОКЕАН
«Буквар Л. Деполович увібрав у себе науковий потенціал
українських громадсько-педагогічних діячів, акумулював і сконцентрував передові
педагогічні ідеї, погляди й положення конкретного історичного періоду. При
цьому варто взяти до уваги, що буквар є також витвором книжкового мистецтва й
може складати цінність як джерело вивчення історико-культурної спадщини
України. Педагогічні погляди Л. Деполович про диференціацію навчання,
індивідуальний підхід до кожної дитини, важливість ігрової діяльності на уроці
та збереження здоров’я дітей важливі й актуальні для сучасної школи. Таким
чином, буквар Л. Деполович є складним, багатовимірним феноменом педагогічної
думки й книгодрукування, тому вимагає комплексного вивчення для творчого
застосування в умовах сучасної розбудови національної школи.
Видавництво
«Радянська школа» перед самим початком війни знову видало мільйонний тираж
букваря Л. Деполович. Як вважала сама Лідія Платонівна, «міліонний тираж
пропав». Але в кінці жовтня 1941 року Л. Деполович випадково дізналася про
те, що деякі радянські підручники, у тому числі і її буквар, тимчасово будуть
допущені для навчання дітей в школах із відповідними змінами. Проте вносити
зміни до букваря Лідію Платонівну не запросили…
…Її
букварю судилося ще довге не лише воєнне, а й післявоєнне життя. Буквар Лідії
Платонівни Деполович перевидавався до 1956 р. аж 19 разів! Загальний тираж
букварів Деполович навіть за найскромнішими підрахунками перевищив 10 мільйонів
екземплярів! Щоб їх поставити на одній книжковій полиці, довелося б майструвати
полицю в 100 км
завдовжки. За букварем Деполович виросло не одне покоління українських дітей. А
буквар для дорослих видавався ще й у середині 1960-х рр.
Більше
того, буквар Л. Деполович перетнув навіть кордони України та світовий океан.
Завдяки діяльності Конгресу Українців Канади, спрямованої на посилення ролі
українського шкільництва та двомовних публічних шкіл у навчанні молоді
української мови, у період 1940 – 70-х рр. у Канаді виникли українські школи. …Були
розроблені та впроваджені в практику єдині програми для рідних шкіл та курсів
українознавства, а також видані підручники українських авторів. Серед інших,
був виданий і буквар Л.П. Деполович. Цим букварем донедавна користувалися
вчителі та учні українських шкіл, і не тільки в Канаді.
Довге
життя букваря Л. Деполович пояснює його зміст, який насичений ідеями добра,
порядності, поваги до старших, любові до Вітчизни, до матері. Деякі твори, що
помістила Лідія Платонівна в свій буквар, можна знайти і в сучасних букварах…».
Наталія Халімон, «ФЕНОМЕН
БУКВАРЯ Л.П. ДЕПОЛОВИЧ»
Немає коментарів:
Дописати коментар