Слово - зброя!

Про українську мову лектор Колумбійського університету, інтелектуал Юрій Шевчук може говорити годинами, – цікаво і пристрасно. Під час зустрічі зі студентам Києво-Могилянської академії переконує: мова – завжди більше, ніж інструмент спілкування. Коли ми говоримо про мову, то насправді говоримо про смисли і цінності суспільства. 

 Тема розмови – двомовність в Україні, її джерела, форми, наслідки. Після перших же слів україніст зізнається: для нього двомовність – це лінгвошизофренія, свідоме, навмисне, програмове і глобальне змішування мовних кодів. Це змішування впливає не тільки на мову, а й на всі сторони життя українського суспільства.

Є така літера

Юрій Шевчук переконаний: є всі підстави вважати, що форма української, яка передавалася з покоління в покоління, опинилася перед загрозою зникнення. Щоб зрозуміти серйозність такої загрози, варто згадати історію. Асиміляційна політика імперій спиралася на пряме насильство і витіснення мов завойованих народів. Це набирало форм заборон і обмежень, валуєвських циркулярів та емських указів. Русифікатори совєтської доби продовжили справу. Намагаючись «наблизити» українську до «велікого і могучего», з 1933 року почалися втручання в систему мови на всіх рівнях: вимови, написання, граматики, словника, фразеології, побудови речень. Мішенню таких «наближень» ставали насамперед ті питомі риси, що робили українську своєрідною, оригінальною і несхожою на російську. Наприклад, з рукописів вилучалися суто українські закінчення «– ові», писали не «Петрові», а «Петру». Опускається кличний відмінок, тексти перевантажуються пасивними зворотами тощо. З офіційного вжитку зникли слова з «И» на початку. Чимало українців перестають чути «и» навіть у середині слова і в своїх прізвищах. Пишуть: «Ліврінішин», «Несін». Навіть англіцизми відтворюються так, ніби їх чують вухами росіян. Пишуть: мультфільм «Сімпсони». Але правильно – «Симпсони»!

 Українська почала звучати як бліда копія російської мови, як анемічна конструкція на милицях, позбавлена самобутності, убогий, знекровлений симулякр.

Звернися до міністра українською!

 Здавалося б, після набуття Україною незалежності мовна ситуація мала змінятися. Ну, хоча б тому, що зникли прямі заборони. Але це не так. Прямий тиск поступився місцем символічному насильству і мовчазним заборонам. У суспільному середовищі носієві некомфортно користуватися українською. Коли людина говорить українською, а їй відповідають російською, – вона відчуває дискомфорт. Це символічне (часто ще більш ефективне) насильство.

 Мовознавець розповів, що має два томи копій судових справ і позовів від громадян України, які протестують проти дискримінації за вживання української мови на місці праці. Суди не в стані захистити конституційне право цих людей на вживання державної мови. Навіть в уряді деякі високопосадовці говорять винятково російською. Чи мають їхні підлеглі сміливість звернутися до них українською?..

Картина світу з московським акцентом

Українці навіть пишаються своїм білінгвізмом. Між тим це явище, на думку Юрія Шевчука – лише форма асиміляції, шлях до монолінгвізму і, врешті-решт, русифікації. Насаджується вживання своєї та сусідньої мов у одній телепрограмі чи статті. Російськомовний ведучий говорить рідною, а от начебто україномовний – щосили перекладає з тієї на цю. Україномовний мовець-білінгв бачить світ російською, має зросійщену граматику, вимову, лексику, структуру речення. Російська звучить повнокровно, українська – штучна, збіднена.

«Мовна шизофренія» нав’язує українцям російську картину світу. Зокрема, потребу дивитися на світ через призму і образність російської мови.

– Цілі групи в соціальних мережах шукають українські відповідники слів «обаятельный» і «затребованый» , – розповідає Шевчук. – А навіщо? Як англійською сказати «затребованый»? Та ніяк. Живуть вони без цього слова і «не кашляють». Потреба висловитися так, як колонізатор, подивитися на світ його очима – свідчення ментальності колонізованого. Якщо в нас немає якогось слова-відповідника, то, може, воно нам і не потрібне?

Голохвостизми

Поступово відбувається знекровлення мови – її носії втрачають здатність думати нею, утворювати оригінальні неологізми, сленг. Тобто генерувати свою соковиту, привабливу, модну розмовну мову. Відомий вчений Юрій Шевельов писав, що позбавлена сленгу мова приречена на загибель, тому що саме в цій мовні зоні народжується «свіжа кров». У сленгу зароджуються неологізми, які потім ідуть у мову і роблять її цікавою.

 Якщо взяти словники українського сленгу Лесі Ставицької, то він на 70–80% російський. В українців він не розвинений настільки, як у поляків, росіян чи англійців. ЗМІ не підхоплюють мовних цікавинок із грального майданчика, студентської аудиторії, школи й не роблять їх набутком усієї мовної спільноти.

Та й переклад часто йде за звичним шаблоном. Російське «липучка» (предмет для одягу чи взуття) навіть не пробують перекласти як «реп’ях». Мова засмічена масою непотрібних запозичень. Неодмінно скажуть: «портфоліо» (хоча можна – «портфель»), контент (замість «зміст»). На глибоке переконання Юрія Шевчука, людина, яка це робить, підсвідомо відчуває вторинність власної мови. І вживає, як колись Голохвастов, усякі «карамболі», щоб виглядати круто. Такі собі «голохвостизми».

«Мовну шизофренію» можна побачити і в кінематографі. Під час розмов з молодими фільмарями вчений запитував – чому не користуюся українською. У відповідь чув: кіно українською – це проти правди життя. Мовляв, ви ж не чуєте українську в житті, а кіно має бути правдивим.

На цей «аргумент» завжди відповідав: ви ж дивитеся фільм «Спартак» англійською (чи російською). Але цей герой у житті розмовляв латиною. Чому в цьому випадку ж не відстоюєте «правду життя»? У «Вечорах на хуторі біля Диканьки» українські селяни розмовляють з московським акцентом. Куди поділася правда?

Справа не у правді життя, а у таланті.

«Вишиватник»

Студенти поцікавилися: а як же аргумент, що російськомовні в зоні бойових дій захищають майбутнє України і варто з поваги до них відкласти «мовне питання».

– Я не бачу в цьому ніякої – ані інтелектуальної, ані етичної логіки, – відповідає дослідник. – Ніхто не питав у людей, які віддають життя за Україну: чи є зневага до української мови однією з їхніх мотивацій.

На перший погляд цей аргумент виглядає раціонально, але насправді він глибоко імперський. «Не чіпати» і «відкласти» означає втрачати кожного дня нових і нових мовців. Адже час діє проти нас.

У дискусії після лекції молодь цікавилася – як боротися в соцмережах з мемом «вишиватник». (На думку студентів, так називають людину, яка вважає, що український патріотизм неможливий без української мови). Шевчук радить: реагувати з гумором. Свого часу американські чорні писали слово «нігер» на прапорі і казали: так, я такий і цим пишаюся.

Мова – завжди більше, ніж мова. В контексті війни на сході пора остаточно відмовитися від реверансів перед українофобами. І, що б там не кричали проросійські ЗМІ, російські політики та місцеві прихильники двомовності, нам - "своє робить". 

Світлана ГАЛАТА, «Освіта України»

До слова:

Юрій Шевчук – викладач української мови у Колумбійському університеті (від 2004 року) та Гарварді (Літня школа, від 1990-го). Член Американської асоціації славістичних досліджень, Наукового товариства імені Шевченка (Нью-Йорк), Національної спілки кінематографістів України. Автор найновішого інтерактивного підручника для американських університетів «Українська для початківців» (Beginner's Ukrainian)

Активно популяризує український кінематограф і культуру в Північній Америці та Європі.