Прапор над школою

      Від Красногорівки до Донецька навпрошки – двадцять кілометрів. До війни чимало місцевих жителів їздили до обласного центру працювати.  Нині ці двадцять кілометрів наповнені лініями укріплень, «розтяжками» та блокпостами. Улітку 2014 року Красногорівку захопили сепаратисти, у місті ревіли мотори танків, «гупали» вибухи снарядів. І лише 2 серпня населений пункт звільнили частини Збройних Сил України.

      На превеликий жаль, і після визволення обстріли містечка (шкіл, лікарень, житлових кварталів) тривали. У вересні 2014 – уперше з часів Другої світової – у школах міста не пролунав перший дзвоник, а учні, батьки та вчителі більшу частину навчального року провели в укриттях. У 2015 заняття вдалося відновити: у єдиній, відносно вцілілій будівлі школи №5 у дві зміни почали навчатися діти з усієї Красногорівки. («Освіта України» писала про той період у статті «Школа на лінії вогню», яка вийшла у номері №52 від 28 грудня 2015 року).
     Привітати вчителів і дітей зі святом першого вересня до школи прийшли й військові. Після урочистостей кілька педагогів зі школи №4 підійшли до начальника групи цивільно-­військового співробітництва підполковника Олександра Гвоздкова і запитали, що буде з їхньою школою, коли вона відновить роботу.
Будівлю цього навчального закладу влітку 2014 захопили бойовики, у ній був влаштований опорний пункт.
     Після визволення міста будівлю використовували для потреб Збройних Сил України. Під час боїв у листопаді 2014 один із снарядів розірвався поруч зі школою, вибухова хвиля вибила вікна, пошкодила покрівлю даху.
     Однією з педагогів, які мріяли про відновлення роботи школи і звернулися за допомогою до військових, була вчителька англійської мови Ольга Машутіна (нині вона виконує обов’язки директора школи).

     – До війни в нас була хороша, затишна школа та чудовий колектив. І діти, і батьки, і ми, вчителі, дуже хотіли, щоб вона знову запрацювала, – розповідає Ольга Володимирівна. – Тому ми з колегами набралися сміливості, підійшли до військових і попросили повернути будівлю дітям.

      За тиждень підполковник Олександр Гвоздков зателефонував учительці і сказав, що спробує допомогти. А перед Днем учителя повідомив: «Будівля вільна, можете приводити до ладу».

      – Новина була просто фантастична, – згадує Ольга Володимирівна. – Разом із батьками та дітьми домовилися зібратися у школі й подивитися, в якому стані будівля, що треба зробити передусім.

      У призначений день прийшли всі. Школа темніла вибитими шибками, труби опалення розмерзлися, на підлозі і підвіконнях громадилися мокрі (вночі пройшов дощ) книжки зі шкільної бібліотеки, у комп’ютерному класі туркотіли голуби.

     – Одразу взялися за генеральне прибирання, – згадує педагог. – Розбирали завали в класах, виносили сміття, згрібали скло. Розуміли, що скоро зима, треба поспішати.
     До прибирання долучилися і батьки, і місцеві мешканці. Були раді, що з’явилася надія на відновлення роботи школи у своєму мікрорайоні і дітям не доведеться щоранку їхати за п’ять кілометрів. Учнів відвозив на уроки до навчального закладу №5 (на той час – єдиного в місті!) шкільний автобус, але техніка, бувало, підводила. Тоді дітям доводилося йти пішки, під гуркіт канонад, у сніг чи дощ. Теплого одягу та взуття у багатьох для таких «прогулянок» не було (у школі №4 навчалося багато дітей з малозабезпечених та багатодітних родин, і їм було особливо важко).

     – Канонади у нас чути постійно, але вони ніщо в порівнянні з 2014 та 2015 роками, – згадує Ольга Машутіна. – Тоді по місту били і з «Градів», і з важкої артилерії. Було дуже небезпечно. Весь навчальний рік з вересня 2014 по травень 2015 діти навчалися вдома, дистанційно. А вчителі ходили до учнів додому (з 70 учнів школи у місті лишалося близько п’ятдесяти), пояснювали матеріал, давали завдання. Ми, незважаючи на обстріли, виконали річну навчальну програму і в травні 2015 видали атестати нашим дев’ятикласникам.

     …Після того, як військові повернули будівлю школі,
розпочати у ній навчання вдалося не одразу. Не було ні вікон, ні опалення, ні підручників. Але вчителі не здавалися: шукали і використовували усі можливості для відбудови навчального закладу. Військові (за сприяння Олександра Гвоздкова) відновили електромережу, районний відділ освіти допоміг із коштами на встановлення склопакетів і ремонт даху. За два місяці, у листопаді 2015, на школу вже було приємно дивитися: новенькі вікна, відремонтований дах, чистенькі доріжки. На одному із суботників з підвалу дістали старенькі, давно списані парти, відремонтували, пофарбували.

      За порадою місцевих активістів з ГО «Наше відродження» вчителі створили сторінку у Фейсбуці: «Красногорівська Школа І–ІІ ступенів №4». Узимку 2015 року виходити в інтернет було зовсім непросто. У місті раз у раз вимикали світло, комп’ютери не працювали, інтернету майже не було. Але, як кажуть, взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Через мобільні телефони (зарядивши їх у військових) заходили у Фейсбук, розповідали про новини. Наприклад, що приїхали волонтери з громадського об’єднання «Добровільна допомога Рівне», привезли макарони, крупи, картоплю, консервацію. І що дуже-­дуже вдячні за слоїки із консервованими овочами та варенням, які зібрали прості люди з заходу країни для дітей Красногорівки. Дякували за підручники, книжки (особливо українською), зошити, олівці, ручки. На цій же сторінці розповідали про плани, про те, якою буде школа у найближчому майбутньому.

     – З продуктів, які привозили із Західної України, наші технічні працівники готували для учнів сніданки, – згадує Ольга Володимирівна. – З дому принесли електропічки, мультиварки – у кого що було. Ми розуміли, що для багатьох дітей цей сніданок – єдина гаряча їжа за день. Дуже допомогли військові, які забезпечили нас м’ясними консервами та згущеним молоком. Шкодую, що не запитала ні імен, ні назви військової частини. Дуже їм вдячні!

      У вересні 2016 батьки першокласників (їх набралося аж 12, що для прифронтової Красногорівки немало) провели збори і вирішили, що дітям краще залишитися у школі №4, а клас опалювати електроприладами. Пояснили: школа №5 перевантажена, у деяких кімнатах навчаються по два­три класи одночасно.
Учителі­-предметники (фізкультури, музики, англійської) підтримали це рішення і весь рік приходили з однієї школи в іншу та навчали першачків.

      –   У січні 2016 до нас приїхав один із керівників організації «Глобальна синергія» Леонід Фірсов, – згадує Ольга Машутіна. – Зайшов до першокласників, подивився, і сказав: «Буде вам тепло». І справді, дуже швидко привезли і встановили інфрачервоні обігрівачі з термодатчиками.

       У квітні 2017 чеський благодійний фонд «Людина у біді» розпочав заміну системи опалення. За два місяці в школі повністю замінили труби, радіатори, встановили два нові котли. 5 травня відбувся пробний запуск системи і стало зрозуміло – можна повертатися.

      – Ще один подарунок школа отримала завдяки нашій директорці Аллі Юркевич, – продовжує розповідь Ольга Володимирівна. – Вона подала заявку на участь школи у проекті з забезпечення робочими місцями місцевого населення, який здійснювала міжнародна організація Save the Children. І за два місяці майстри з Красногорівки за кошти проекту відновили шість класів, спортивний зал, два (з чотирьох) туалетів, замінили частину підлоги. До речі, Алла Володимирівна працювала на посаді директора понад 20 років і ще кілька років тому мала право піти на заслужений відпочинок. Але не пішла – не могла покинути «капітанський місток» у важкі часи. Її дім був зруйнований під час обстрілів міста у 2015 році, Алла Володимирівна жила у приміщенні без опалення та світла. Але при цьому завжди була спокійна, усміхнена, підбадьорювала колег, вела перемовини з благодійними фондами, контролювала відновлювальні роботи. У вересні, з легким серцем, приймала на порозі відновленої школи гостей. І лише потім пішла.

       Ще одна знакова подія відновлення школи – встановлення флагштока і підняття над навчальним закладом синьо­жовтого прапора. Про це особливо мріяв один із членів команди – вчитель інформатики і бібліотекар Сергій Міщенко. У 2012 році він закінчив 9 класів цієї ж школи, вступив до місцевого технікуму, у 2015–2016 роках на волонтерських засадах допомагав прибирати школу, відновлювати бібліотеку. Сергію всього двадцять років, він навчається на вчителя інформатики у Бердянському педагогічному університеті і є справжнім «енерджайзером» у справі відновлення навчального закладу.

     …Першого вересня 2017 року під час шкільної лінійки тут лунали слова вдячності – усім, хто підтримував школу у важкі часи. А на дошці вдячності у вестибюлі школи можна побачити фотографії тих, хто допомагав (і допомагає!) навчальному закладу. Тут є фото підполковника Олександра Гвоздкова, волонтера з ГО «Добровільна допомога Рівне» Інги Безушко, члена «Херсонської чайки» Оксани Погомій, активістки організації «Наше Відродження» Олени Косінової, місцевого волонтера Олександра Шапочки (який допоміг налагодити електрику та подарував спортивний інвентар), київської волонтерки Лесі Барсук та багатьох­-багатьох інших.

       Запитую в Ольги Володимирівни: якою бачить школу в найближчому майбутньому?

      – У нас буде школа із кваліфікованим педагогічним колективом, – відповідає вона. – Ми переконані, що війна – не привід перестати рости професійно. Наші вчителі навчаються на курсах підвищення кваліфікації при Донецькому обласному інституті післядипломної освіти (нині він працює у Слов’янську), на тренінгах ЮНІСЕФ тощо. Учителі початкових класів їздять до Святогорська на тренінги з підготовки до роботи за принципами Нової української школи. До речі, нещодавно під час конкурсу «План привабливості міста» ми з колегами писали, що мріємо про сонячні батареї на даху, про те, щоб можна було прийняти дошкільнят до навчально­-виховного комплексу, відновити роботу кухні та спортивні майданчики, зробити дослідницькі ділянки. Упевнена, що ці мрії дуже скоро стануть реальністю.

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"