Під
час серпневої педагогічної конференції в Києві на трибуну запросили статного, усміхненого
чоловіка, котрого представили як «людину-епоху», легенду київської педагогіки.
Дев’яносторічний Борис КУЛЬЧИЦЬКИЙ побажав учителям
найголовнішого – любові. Пояснив: якщо робити свою справу з любов’ю, з повагою
ставитися до дітей і колег, то «педагогічна ноша» ніколи не здаватиметься
важкою.
Аплодували
Борисові Івановичу довго. Ще б пак: його 66 років педагогічного стажу цілком
можуть претендувати на рекорд в історії освіти. Тим більше, що він досі не
полишив цю роботу – працює вчителем зарубіжної літератури у
середній спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті №4 міста Києва. Нещодавно
вийшла друком його книга спогадів «Листи до себе». У ній дуже точно та правдиво
розповідається про історію родини Кульчицьких, про життя і побут цілих поколінь
. Ми запитали в учителя – як він (той, хто родом зі справжнього, а не приторно-кіношного
СРСР) ставиться до вигуків на кшталт «какую страну потеряли!», до пропагандистських казок «як
добре було в ті часи!»?
– Не розумію такої ностальгії, –
відповідає Борис Іванович. – Одна із
читачок моєї книги написала лист, розповіла про враження від книги, про своє
життя. Найкращі свої роки ця жінка прожила за радянської влади. Пише, що була
молода, здорова. Але додає: «назад не хочу і внукам закажу». Ось так і я.
Син
поляка, онук розкуркулених
Наприкінці 80-х років минулого
століття Борис Кульчицький почав робити записи «до шухляди». Хотів, аби внуки
знали, що пережила родина. У процесі роботи з’ясувалося, що автор
майже нічого не знає про свій рід. Став шукати, розпитувати, звертатися до
архівів. Педагог каже: добре пам’ятає, що за річкою (родина мешкала у містечку
Волочиськ, і за водним кордоном була вже Польща) жили «вороги». Усі знали, що
ці вороги (які зовсім недавно були родичами та сусідами) хочуть напасти і
вбити.
–
Нині не віриться, що ми могли так думати, – додає Борис Іванович. – Але тоді,
начебто, все було правильним і зрозумілим…
Поступово, під час роботи над
книгою, «проступали» імена і долі представників роду.
– Родину батьків моєї мами Марії розкуркулювали
тричі, – каже співрозмовник. – Спершу прийшли місцеві хлопці-комсомольці на
чолі з уповноваженим райвиконкому і забрали всю їжу, яку знайшли, навіть качани
кукурудзи, що сушилися під стелею, познімали. Удруге з’явилися, коли родина вже
голодувала. Забирати не було чого, то побили мисник із глиняним посудом. Утретє
навідалися навесні, й зі злості, що нема чого взяти, вирубали молодий вишневий
сад за хатою… Зрештою, родину вислали до Сибіру. Дві доньки – Марія і
Броніслава – перед цим вийшли заміж, і так урятувалися…
Новонародженого хлопчика в родині
Івана й Марії Кульчицьких довго не реєстрували. Адже це означало: розказати,
хто ти і що ти, вказати соціальне походження. Проте батько, професійний коваль,
якось домовився, і 20 лютого 1930-го закутаного малого принесли до сільради, де
й видали «метрику». В ній було написано: «1930 рік». Лише багато років по тому
дату народження вдалося виправити на 1929-й…
– Добре пам’ятаю бадьору атмосферу
в суспільстві у другій половині 30-х років, – продовжує розповідь Борис
Іванович. –Уночі до будинків під’їжджали чорні «воронки», зникав черговий
«ворог народу», а вдень з усіх радіоточок лунало «Ми рождены, чтоб сказку сделать
былью»… Запитувати, куди поділася людина і чому, ніхто не наважувався.
У 1937-му заарештували і поляка Івана
Кульчицького. Саме тоді починалися переслідування за національною ознакою, і
ворогами оголошували вже не окремих людей, а національні меншини. (Багато років
по тому, вже дорослим, Борис Кульчицький знайде в архівах дату смерті батька –
16 грудня 1937 року. У 50-х його реабілітують «у зв’язку з відсутністю складу
злочину».)
Черевики
на іспит
Після арешту батька мати і двоє
дітей змушені були постійно змінювати місце проживання. Тавро «родина ворога
народу» не віщувало нічого доброго. Житло винаймали в селах неподалік Хмільника,
де не було потреби прописуватися (отже – розповідати, хто ти і звідки). За
кілька років змінили більше п’ятдесяти квартир… Жили бідно, діти від ранньої
весни до пізньої осені ходили босоніж. Але у кожному селі хлопчик передусім
ішов до школи. Траплялося, що в навчальному закладі один учитель викладав водночас
у чотирьох класах, які навчалися в одній класній кімнаті. Малий Болеслав – саме
таке ім’я спочатку було у метриці – засвоював усі науки одразу.
Своїх шкільних учителів Борис
Іванович пам’ятає і сьогодні. Каже: це були педагоги від Бога. А вчителька
російської мови і літератури Ніна Степанівна Ніколаєва, наприклад, якось принесла
йому черевики свого чоловіка: бо не гоже складати іспити босоніж.
Коли
у класі сиділи «боком»
Після перерви на воєнні роки знову
сів за парту (у класі зібралися самі «переростки»: ноги під партами не поміщалися,
тому всі сиділи боком), потім – профтехшкола у Києві, п’ять років служби на
Військово-морському флоті. Під час служби навчався у вечірній середній школі, спав
по кілька годин на добу. І врешті – філологічне відділення Київського державного
університету імені Тараса Шевченка. Запитую: звідки таке бажання навчатися? І
чому вирішили стати саме педагогом?
– Мене виховали книжки, –
посміхається Борис Іванович. –У сім-вісім років захопився читанням. Лауреат
Нобелівської премії, перуанський письменник Варгас Льоса якось сказав, що
навчився читати у 5 років, і нічого важливішого за це в його житті так і не
відбулося. Перефразовуючи Льосу, скажу, що книги відкрили мені світ. Читав усе,
що потрапляло під руку, – починаючи від історії партії (доводилося) до світової
класики. Особливо любив Джека Лондона. Виховував себе на таких творах, як «Мартин
Іден», «Мексиканець» тощо. Можливо, голосно звучить «виховував». Виглядало це
так: урвавши хвильку (це траплялося не часто, роботи по господарству було дуже
багато), «пірнав» у книжку. До дійсності повертала мама. Нерідко давала
прочуханки за таке «байдикування».
Бажання навчатися дало результат – отримав
атестат про середню освіту, а на початку п’ятдесятих років це було неабияким
досягненням: більшість школярів обмежувалися семирічною освітою та робітничим
училищем.
– Після демобілізації попереду вимальовувалися
лише труднощі, – згадує співрозмовник. – Але рук не опускав, звик
«виборсуватися» з найскладніших ситуацій.
Для поляка Болеслава Кульчицького двері
до інституту, звісно, були б закриті, проте допоміг випадок. Ще коли приїхав
вступати до профтехшколи (у 1947 році), на вокзалі в юнака… вкрали всі
документи. При відновленні вказав ім’я Борис і національність «українець». Перевірити
цю інформацію було неможливо: архіви у його місті згоріли.
До
міністерства без перепустки
Під час вступу до вишу без пригод усе
ж не обійшлося. Спочатку хлопець подав документи до Київського педагогічного
інституту імені Горького. Дуже добре склав іспити, однак, оскільки на одне
місце було 13 (!) осіб, до вишу не потрапив. Вирішив спробувати вступити до
Київського державного університету (іспити у вищих навчальних закладах
проводилися в різний час). Забрав свій екзаменаційний лист і пішов до вступної
комісії. Виявилося, що треба доскласти географію, і на це потрібен дозвіл ректора.
– Біля кабінету ректора була черга,
і я, недовго думаючи, рушив до Міністерства освіти. Прийшов до Радміну, показав
паспорт (жодних перепон чи «вертушок» на вході не було), піднявся на десятий
поверх, – із посмішкою згадує вчитель. – Потрапив на обідню перерву. Заглядаю в
усі кабінети – нікого! Нарешті в одному з приміщень побачив чоловіка, зайшов,
почав розказувати про свою проблему. Той налив мені води (серпень, спека),
мовчки написав лист і сказав віднести ректору. Я вийшов за двері й лише тоді
помітив напис «міністр освіти» на дверях. Це був 1954 рік.
Географію тоді склав, і його
зарахували. Каже: щасливий, що обрав саме цю професію. Вважає педагогіку своїм
покликанням, а шкільний гамір йому і сьогодні в радість.
Як
обрали номер школи
Саме Борису Івановичу завдячує
своїм номером школа №34 у Києві. На початку 60-х він працював у районному
відділі народної освіти, активно відстоював необхідність будівництва школи на Вітряних
Горах. Багатоповерхівок у районі набудували, а школи і поліклініки не було
жодної. Двічі Борис Кульчицький ходив на прийом до заступника голови Радміну
Петра Тронька. Стежив за будівництвом. Настав час давати закладу порядковий
номер (обирали той, що був вільний), і саме в цей день педагогу виповнилося 34
роки. Тож, коли назвали цей номер, він обрав саме його.
Один із наймолодших в Україні директорів
очолював школу 12 років. Потім – викладав російську мову, електротехніку та
радіотехніку в інтернаті №4. В роки Незалежності пішов на курси й опанував
кваліфікацію учителя зарубіжної літератури. Втім, його уроки – не тільки про
літературу. Борис Іванович цікаво й харизматично оповідає невигадані історії зі
свого життя та життя країни, і ці «відступи» діти особливо цінують.
Про
важливість учителя
Запитую у Бориса Кульчицького: що
він думає про Нову українську школу, про реформу освіти? Чи помічає зміни?
– Зміни є, і вони потрібні, –
серйозно відповідає педагог. – Було б нонсенсом, якби суспільство, наука
розвивалися, а освіта – ні. Проте скажу відверто: вважаю ІКТ лише одним із
засобів роботи у класі. Не варто створювати із цього фетиш, комп’ютер аж ніяк
не робить тебе «богом уроку». Майстерність учителя ніхто не відміняв! Основною
фігурою в школі є педагог. Якщо він цікаво, оригінально й ефективно будує урок
– результати будуть хорошими.
Каже: знає будь-яку тему, котру
викладає, «з усіх сторін». Однак якщо не підготується до уроку саме в цьому,
наприклад, 7-А чи 7-Б класі, то почувається незадоволеним собою. Бо завжди
потрібно враховувати – який колектив, як краще залучити його до роботи.
– Сприймаю такі невдачі як привід
для самоаналізу і самовдосконалення, – додає Борис Іванович. – І ніколи не
кажу: «ну що за діти сьогодні» (сміється.
– Авт.). У мене чудові учні. Радий,
що й нині можу бути корисним.
Спілкувалася Світлана
ГАЛАТА
"Освіта України", № 41 за 14 жовтня 2019 року
"Освіта України", № 41 за 14 жовтня 2019 року
Немає коментарів:
Дописати коментар