Два роки тому Андрю записався добровольцем Корпусу миру і приїхав служити в Україну. Нині він викладає англійську в невеличкому селищі Кегичівка на Харківщині. Розповідає дітям про світ, про те, що долю людини визначає не місце народження, а дієвість та бажання вчитися. Що закинуло випускника американського університету на іншу сторону планети, розпитую у самого Андрю Беррета ФРІЦА.
- Андрю, що змусило вас залишити одне з найбільших міст
світу і поїхати в українську глибинку?
- Я хотів подивитися, як живуть люди в світі – що їх
радує, печалить, зрозуміти, що є спільного у мешканців різних континентів. Коли
мені запропонували поїхати в Україну – одразу ж погодився. Знав про неї дуже
мало. Думав, що це один з пострадянських «островів», які все ще відірвані від культури світу. Дуже
радий, що помилився. За два роки українці зруйнували всі стереотипи. Крім того,
я давно мріяв вивчити російську мову – щоб читати в оригіналі Достоєвського,
Чехова, Пушкіна.
- Чи не краще
вчити російську мову в Росії?
- В Україні її також знають. До того ж українська мова й культура мені теж
надзвичайно цікаві. Діти розповідають про Тараса Шевченка, читають вірші
сучасних поетів. А ще ж є українські пісні, різдвяні колядки... Запам’ятав уже чимало українських слів. Не шкодую, що приїхав саме сюди.
- Не страшно
було їхати в країну, не знаючи мови? Яким було перше враження від України?
- Я справді не
знав жодного слова ні російською, ні українською. Але не боявся – волонтери
Корпусу миру розповідали про виняткову доброзичливість українців.
Серпневим днем два роки тому ми прилетіли до
Києва. Потім я три місяці жив у сім’ї на Чернігівщині, вчив мову з викладачем. І лише на початку грудня 2010 року приїхав на
Харківщину. Хочу подякувати директорові ліцею Тетяні Володимировні Руденко за
те, що погодилася прийняти в колектив вчителя, який на той момент знав дуже мало
слів російською.
Перше враження було неймовірним: простір і вітер у полі.
Я родом з Чікаго, яке здавна називають «містом вітрів». Але справжній вітер
можна відчути тільки тут. Взимку він пахне димом з сільських садиб, молоком.
Влітку – пшеницею… До того ж у місті всі поспішають у справах,
одне одного не помічають. А тут – вітаються! Це дуже незвичне відчуття, коли
тебе впізнають на вулиці, називають по імені. Я помітив, що став більш уважним
до людей. І цим завдячую жителям українського селища.
- Ви викладаєте
англійську. Який рівень знання іноземної мови в школярів райцентру?
- Я був здивований і рівнем знання англійської, і рівнем
викладання. Перший урок був у шостому класі. Ніколи не забуду ту мить: мене
зустріли усміхнені, розумні, кмітливі діти. А знанням Насті Долженко, Стаса
Куличковського та Іри Антонової (нині вони вже восьмикласники. – Авт.) могли б позаздрити навіть учні
спеціалізованих київських шкіл.
За два роки познайомився з усіма школярами, спілкуємося і на перервах, і в клубі англійської
мови, і в спортивних секціях.
- Про що
найчастіше запитують діти?
- Розпитують про Чікаго, про університет де Поля, в якому
я навчався. Цікавляться, як вступити до американського вишу, чи є робота за
спеціальністю. Був приємно здивований,
що школярі не відчувають себе жителями якогось пострадянського «острова», які думають тільки про свої проблеми. Навпаки,
вони відкриті до світу, цікавляться життям американських ровесників: що
люблять, де мандрують, яку музику слухають, ким хочуть стати.
- І ким мріють
бути школярі в США?
- Лікарями, юристами, письменниками.
Українська література (й, особливо, поезія) – дуже цікаві,
але жоден школяр у селищі не сказав, що хоче стати письменником. Хоча про мандрівного
філософа Григорія Сковороду на уроках розповідають із захватом. До речі, я
ініціював переписку школярів з американськими, зі штату Мічіган. Інколи лист
пишемо всім класом. Діти впевнені, що в майбутньому обов’язково побувають у США.
Я кажу: «Та звісно! Вчіть мову, здобувайте освіту, і ви побачите не
тільки штат Мічіган, а й увесь світ».
До речі, мої друзі та родичі весь час розпитують про
Україну – в листах електронною поштою, телефонних розмовах. Запитують про відмінності
в менталітеті, в їжі.
- І які ці
відмінності?
- Суттєві. Українці дуже відрізняються від американців:
вони дружні, гостинні, допомагають одне одному. Українці – безкорисливі! Жителі Кегичівки, наприклад,
живуть небагато, але завжди запрошують до столу, в гості. В ментальності
американців такої гостинності, на жаль, немає.
До речі, рідні мене підтримують. Мама (вона педагог) прислала
кілька сотень фломастерів і на уроках англійської ми з учнями малюємо.
- Професія
вчителя престижна в США?
- Дуже! До речі, хочу сказати, що моє враження про
українську школу також дуже позитивне. Днями до мене в гості приїжджали батьки
з Чікаго. Вони попросили показати школу,
довго ходили класами, спілкувалися з моїми колегами. Були приємно вражені,
що зі мною на вулиці всі вітаються. Для них, мабуть, я все ще чикагський
хлопчисько…
- Ви здійснили
свою мрію, прочитали Достоєвського?
- Поки що читаю казки!
Грошей мало –
не біда, як є друзів череда
- Коли
повертаєтесь додому?
- Восени. Робота волонтером добігає кінця, навіть не
уявляю, як прощатимусь із друзями. Разом ми відзначали дні народження, ходили
на дискотеки (тут кажуть: на танці). За два роки надбав не гроші, а досвід і
друзів. А це набагато важливіше. Мені
навіть на листівках пишуть: «грошей мало – не біда, як є друзів череда».
До речі, перед початком своєї роботи я складав присягу
волонтера, обіцяв служити Україні. Вдячний друзям, що вони допомогли мені
позбутися стереотипів, краще зрозуміти цю країну. На світлинах, котрі візьму з
собою, сфотографовані люди тепер уже й моєї України: не надто пишно вбрані, без
гламуру, косметики, але щирі, працелюбні й наполегливі.
Я пишаюся такою Україною.
Уроки успіху
Не предмет, а
віконце у світ
Адаптуватися в українських реаліях Андрю допомагала
вчителька англійської мови у Кегичівському ліцеї Тетяна Віленіновна Леонтьєва. Вона
каже: «Селищу пощастило. Блискучий вчитель безкоштовно навчає дітей за кращими
світовими методиками. (Андрю закінчив національний
університет Ле Поля в Чікаго за спеціальністю «іспанська мова та література»).
Хлопцю спочатку
було дуже нелегко. Довелося заново вчитися всьому: спілкуванню, готуванню їжі.
Але й учителі (і не
тільки англійської!) багато чого навчилися в нього. Школярі ж його просто
обожнюють. На уроках, які проводить волонтер, і співають, і малюють, і
граються, і сміються. Андю приніс до класу свій ноутбук, за власні гроші купив
принтер, папір і роздруковує матеріали для уроків.
Крім того, він, образно кажучи, дає урок позитиву, успіху:
в усьому намагається знаходити хороше, а дітей хвалить навіть за найменші
успіхи. Можливо, саме тому вони так добре сприймають його науку.
У школярів підвищилася мотивація. Вони
зрозуміли, що англійська мова - не просто предмет, а засіб спілкування. Це
віконце в світ, який насправді не такий вже й далекий».
Бібліографічна довідка
Освіта
для щастя
Корпус
миру –
неполітична, нерелігійна організація, яку було засновано Джоном Кеннеді у 1961
році з метою професійного обміну та зміцнення миру й дружби між людьми різних
національностей і культур. В Україні Корпус Миру працює з 1992 року на підставі
двосторонньої угоди між президентами США та України.
Загін волонтерів в Україні – найбільший серед усіх країн
світу, де працює Корпус миру. Сьогодні в українських містах і селах перебуває
445 американських добровольців. За двадцять років 2500 добровольців
працювали в понад українських громадах вчителями, консультантами з менеджменту,
захисниками довкілля та спеціалістами з розвитку молоді. Працівники Корпусу миру також співпрацюють зі
спеціалістами Міністерства освіти й науки, молоді та спорту задля розвитку
«освіти для щастя».
Спілкувалася
Світлана ГАЛАТА, ""Освіта України"
2012 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар