ДОЛЮ БОЮ ВИРІШУЄ ПІХОТА

Костянтин ПЕНДЄЛЄЄВ – десантник. У мирному житті він – веселий, ерудований учитель історії київської ЗОШ №104, а з березня – командир відділення 95-ї аеромобільної бригади. Саме хлопці-відчайдухи з 95-ї бригади звільняли Слов’янськ, здійснили легендарний рейд у тилу терористів, які окупували Донецьку і Луганську області.

Після поранення в бою під Лисичанськом Костянтин Муратович лікується в Ірпінському військовому госпіталі.Костянтин відкладає милиці й книжку (готується до нового навчального року) і розповідає про найважливіші місяці свого життя. 

ВІЙСЬКОВА НАУКА – ПРИСКОРЕНИМ КУРСОМ 

У березні, коли у Криму з’явилися російські військові, Костянтин прийшов до військкомату, щоб записатися у добровольці. І вже за кілька днів колишній десантник (він проходив строкову службу у військах спецпризначення) отримав виклик на військові збори. 
Потрапив до однієї з найкращих частин Збройних сил України – 95­ї аеромобільної бригади з Житомира. Десятиденний інтенсивний «вишкіл» на зборах, який багато добровольців згадують із жахом, характеризує коротко: все звично. Марш-кидки, стрільби, стрибки з парашутом. Потім була Херсонська область, перші провокації із боку росіян на Арабатській стрілці. У квітні почалася антитерористична операція. Бригаду «перекинули» у Добропілля на Донеччині. Активісти так званої Донецької народної республіки спробували застосувати проти десантників звичну тактику: перекривали дорогу живим «щитом», виставляли наперед істеричних жінок, намагалися роззброїти. Але помилилися! 
– Ми ще у квітні отримали вказівку: сепаратистам «у зуби не дивитися», – каже Костянтин. – У травні приїхав міністр оборони і дав особистий наказ: якщо ворог наблизиться на 200 метрів – відкривати вогонь! Тому перша автоматна черга була в повітря, друга – на ураження. Зазвичай у сепаратистів після попереджувальної черги бажання лягати під колеса чи забирати зброю зникало. Та й кому там геройствувати? На початку АТО зустрічали переважно соціально неблагополучний контингент: безхатченків, наркоманів. 
Спочатку десантники пересувалися дорогами загального користування, майже не маскувалися і, як чесно зізнається Костянтин, не дуже усвідомлювали, як поводити себе у тій чи іншій ситуації. Але після обстрілів із надсучасної протитанкової техніки навчилися бути обережними. 
– Військові «університети» проходили дуже швидко, – продовжує він. – На полігоні боєприпаси вибухають далеко, а тут – постійно поруч. Потім звик до гулу снарядів і майже їх не помічав. Переживав і за бійців відділення – як поведуть себе в екстремальній ситуації? Але хлопці не підвели.

КОНСЕРВИ НА СНІДАНОК, ОБІД ТА ВЕЧЕРЮ

У перші тижні антитерористичної операції забезпечення армії було кепським. У десантників не було нормальних бронежилетів, касок, наметів, навіть карематів. Спали просто на землі.
– Мені до цього часу «кільці» соромно в очі дивитися, – сміється Костянтин. – Із харчів у нас був лише сухий пайок, тижнями їли консерви «Кілька в томатному соусі» та галети. 
Першими, як завжди, зорієнтувалися волонтери. З Житомира почали привозити продукти, білизну, військову амуніцію, а потім – бронежилети, прилади нічного бачення. Міністерство оборони 95­й бригаді одній із перших виділило бронежилети – ті, що залишилися після миротворчої операції в Іраку. Жилети непогані, але дуже важкі: 18 кг! 
– Особливо радували листи, вірші та малюнки, – продовжує Костянтин. – Люди писали: ми віримо в перемогу, тримайтеся! 
Це була велика підтримка. Бувало, що суворі дорослі чоловіки притискали до себе ці малюночки й плакали… 
Часто волонтери пробирали­ся до місця дислокації бригади, ризикуючи життям. Після кількох нападів на машини десантники почали зустрічати їх на блокпостах далеко від зони бойових дій. 

ВОГОНЬ НА СЕБЕ

Відчуття справжньої війни у хлопців з’явилося після бою під Староварівкою, що біля Краматорська. Група терористів засіла в лісі й почала мінометний обстріл колони української техніки. Місцеві жителі підказали, де і як розміщені бандформування, і після запеклого бою десантники отримали блискучу перемогу. Серед інших трофеїв захопили й ручний протитанковий гранатомет. Звісно, російського виробництва. 
У травні бригада зайняла позицію на горі Карачун біля Слов’янська. 
– З неї видно і Слов’янськ, і Краматорськ, – розповідає Костянтин Пендєлєєв. – Захищали висоту два місяці, під майже цілодобовим мінометним вогнем. Самохідну артилерійську установку «Нона», яка стріляє 120­міліметровими снарядами, сепаратисти постійно переміщали містом. Для створення відповідної «картинки» для російських телеканалів спочатку стріляли з житлових кварталів у бік гори Карачун, а потім – самі ж по цих кварталах. 
Біля Слов’янська бригада зазнала перших втрат. Під час одностороннього припинення вогню українськими Збройними силами терористи зовсім знахабніли. 
– Російські танки «катались», як удома, – згадує Костянтин. – Стріляти у відповідь ми не могли – наказ. Уночі вони відкрили танковий вогонь по одному з наших блокпостів. А там – лише легка бронетехніка, яку навіть кулемет «прошиє». Хлопці прийняли нерівний бій, але довго протриматися не могли. Командир відділення викликав вогонь артилерії на себе і загинув… Танки не пройшли.

ЯК ЗВІЛЬНЯЛИ СЛОВ’ЯНСЬК

Саме 95­та окрема аеромобільна бригада на початку липня звільняла Слов’янськ, Семенівку, Ямполь. 
– Це була погано спланована операція, – вважає десантник. – Наступали разом із Національною гвардією, попереду – танки, потім БТРи, за ними – десант. Але йшли тільки однією вузенькою дорогою (там поруч – болото). Терористи обстрілювали нас із двох боків. До речі, бандити влаштували вогневі точки у школі в Семенівці. Перед відходом їхні командири пересварилися і стріляли вже один по одному. І по житлових будинках, звісно. Саме десантникам і піхоті довелося «викурювати» їх із усіх щілин і «зачищати» населений пункт. Звичайно, техніка має дуже велике значення, але долю бою вирішує піхота. 
Коли терористи розуміли, що сила не на їхньому боці, то швидко втікали. Слов’янськ вони покинули вночі, залишивши заміноване місто і купи зброї. 
– Дуже багато людей зустріли нас зі сльозами на очах і словами подяки, – посміхається вчитель. – Були й ті, що спочатку поставилися насторожено. Але коли ми почали роздавати воду та їжу, налагоджувати життя в місті – дякували. Пояснювали, чому голосували за ДНР. Мовляв, повірили, що Росія вирішить їхні проблеми, дасть зарплати і пенсії. Натомість прийшли терористи, які грабували, вбивали, ґвалтували. 

ВИСОТА 183/2

Після Слов’янська поїхали до Лисичанська. Бригада зробила рейд ворожими тилами до цього міста – одного з найважливіших «вузлів» захисту ДНР.
– Терористи перетворили місто на потужно укріплений форт, – каже Костянтин Пендєлєєв. – На підступах побудували укріпрайони за всіма правилами військової інженерії – з бетонними дотами, замаскованими вогневими позиціями, бліндажами та окопами. Але наша підготовка виявилася кращою! Та й наші підрозділи вже підвищили свою майстерність. 

ПОРАНЕННЯ

19 липня батальйон 95­ї бригади отримав наказ: узяти висоту 183/2. Це – «ключ» до міста. Передовий загін увірвався на висоту, але відділення, які мали прикрити фланги, затрималися. Сепаратисти побачили, що українських вояків – небагато, і почали контрнаступ. 
– У моїй групі було дванадцятеро, – каже Костянтин. – Майже всі – поранені, багато загинуло. Загинув і командир роти Ігор Холо, йому було всього двадцять два… 
Дві кулі влучили в ногу Костянтину. Очевидно, товариш накладав джґут, а десантник у цей час перезаряджав автомат. Протишоковий засіб не допомагав. 
– В очах темніло від болю, – згадує чоловік. – Від­повз за колесо БТР і продовжував відстрілюватися.
Свідомість командир відділення втратив тільки тоді, коли побачив підмогу. Вісім поранених завантажили в БТР і помчали за межі зони бою. Змінили джґут, насипали на рану трофейний «гемостоп» і повезли далі – до вертольота. Пізніше був госпіталь у Харкові, кілька операцій, потім літак до Києва. Нині лікарі впевнені: Костянтин одужує!
До Костянтина Пендєлєєва приходять і його учні, і вчителі зі школи. Створили спеціальну групу в соцмережах і збирають кошти на ліки. Просять першого вересня повертатися на уроки. 
– Готовий знову йти на передову, – каже Костянтин. – Почуваюся непогано, можу (на милицях. – Авт.) пройти метрів 500. Залишилося вийняти металеві «спиці» з коліна. 
На запитання, чи розповідатиме дітям про війну, вчитель замовкає, а потім каже: ні. І пояснює: чи потрібно травмувати дітей? Чи варто розповідати, як гине товариш, убивають ворогів?.. Спочатку потрібно все осмислити, знайти правильні слова…

СХОВАТИ ДИТЯЧИЙ ВІЗОЧОК ЗА БТР

Запитую, про які моменти він згадуватиме після війни. Каже: про те, як бійці ділилися усім: хлібом, «згущенкою», шоколадом. Про те, як закрили собою молодесеньку матір з дитячим візком, яку бомбардування застало на вулиці. Візочок сховали… за БТР. Як встановлювали український прапор над Ямполем, як віддавали свої пайки жителям звільнених міст. 
– Патріотизм – це любов до Батьківщини не на словах, а на ділі, – підсумовує вчитель. – Кожен повинен працювати на перемогу – в армії, на виробництві, у школі, в редакції. Діти вважають, що я герой, а мені – ніяково… 

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"