«Курінь» особливого призначення

          Інтерв’ю з бійцем добровольчого загону Головного управління розвідки Міністерства оборони Віталієм Кузьменком записуємо в маршрутці.  До відправлення поїзду, яким хлопець їде на схід України – дві години. Щойно він забрав гостинці (теплий одяг) у друзів-волонтерів і має встигнути ще в одне місце. Просити про тишу не доводиться – жінки тихенько витирають сльози, чоловіки серйозно дослухаються. Хлопець говорить щиро, але без жодних деталей щодо особового складу та бойових завдань. Каже: після війни все розкажу. Поки що – військова таємниця!

Ім’я Віталія Кузьменка відоме багатьом.  У ніч на 30 листопада 2014 року він разом з іншими студентами знаходився біля стели  Незалежності. Під час розгону  Майдану Віталію дісталося чи не найбільше – зі струсом мозку та переломом руки його кинули в автозак,  пізніше – госпіталізували. У лікарні хлопець першим ділом прикріпив біля ліжка прапор України.

На барикадах

У лікарні «правоохоронці» спробували дискредитувати хлопця,  звинувативши у крадіжці телефону з палати, в яку він навіть не заходив. Але блискавичний розголос в інтернеті та  втручання народних депутатів зірвали задум і слідчо-оперативна група хутко втекла.

     У ніч 11 грудня хлопець поривався бігти на допомогу друзям, але його відмовили. Втім, за декілька днів все ж не витримав, зібрав речі і поїхав на Майдан.

Там зустрів ледь не всіх однокурсників з Київського університету імені Михайла Грінченка. Після побиття студента на Майдан вийшов увесь ВНЗ на чолі з ректором і педагогічним колективом.

         Про ніч 30 листопада Віталій розповідає коротко. Каже: у критичний момент замість того, щоб розбігатися, люди намагалися захистити одне одного. Це був беззбройний і відчайдушний спротив, дивовижне відчуття внутрішньої сили.

       Після тієї ночі пропав страх. «Не соромно боятися, - каже хлопець. – Але в якийсь момент на це не лишається часу, про страх просто забуваєш».

У добровольці

        На фронт Віталій збирався ще навесні  2014 року, а потрапив лише на початку серпня. Спочатку намагався записатися добровольцем у військкоматі, потім -  у батальйон МВС. Брати на службу не поспішали – у армії хлопець не служив, потрібної спеціальності не має.  Медична перевірка МВС теж забракувала: мовляв, зі струсом мозку в спецпідрозділ – зась.

Улітку Віталій дізнався про набір до батальйону (самі вояки кажуть – «куреня») УНСО. Батальйон  мав досвід військового спротиву Росії у Чечні та  Грузії, славився сильною розвідкою та тактикою боїв у місті.

      – Коли отримав виклик у тренувальний табір – дуже зрадів, - згадує Віталій. – До військової служби готувався, заздалегідь купив форму й берці.

         Спочатку був тренувальний табір. Порядок дня – дуже жорсткий. Ранкове шикування юні рекрути називають «ранковим шинкуванням». Біг (досвідчені інструктори біжать разом з новенькими), фізичні вправи. Лише після цього  табір шикується, піднімає прапор і співає марш УНСО. Після сніданку - заняття. Вільного часу майже немає, графік дуже стислий, за два тижні потрібно засвоїти ази стройової та вогневої підготовки, саперно-інженерної справи, поводження зі зброєю, основи балістики і військової тактики.

      На запитання, що давалося найскладніше, Віталій відповідає: сам режим підготовки.  Знов і знов падаєш у пил та витоптану траву, аби нарешті навчитись правильно ставити руки під час падіння. До упаду бігаєш полем у складі двійки або трійки, аби навчитись взаємодіяти з рештою підрозділу. Кидаєш гранати, розглядаєш будову й принцип дії міномету й автомату, що їх розкладає й складає інструктор – а тоді сам розкладаєш і складаєш АК. І так до вечора, з перервами лише на їжу. Той, хто витримує в таборі, їде далі – на полігон.

         А від Донбасу до Перекопу

         Під час тренувань на полігоні стало ясно, яка амуніція потрібна.

    – Допомогла громадська організація «Грінченківська громада», - каже Віталій, - Волонтери придбали шолом і багато дрібних, але абсолютно необхідних «деталей»  – розгрузку, підсумок. Якщо потрібно – одразу звертаюсь до них і нині.

      З бронежилетом допоміг знайомий ще з часів Майдану адвокат Артем Ясиновський.  Під час виїзду на фронт отримали також армійські бронежилети – вагою одинадцять кілограмів.

         Втім, бронежилетами бійці батальйону УНСО  користуються мало. Під час виконання бойових завдань доводиться переміщуватися на десятки кілометрів (часто – пішки),  повзти і бути максимально непомітними.  Бронежилет під час таких «рейдів» тільки обтяжують.

       Нині батальйон дислокується в районі Маріуполя і допомагає забезпечувати оборону міста. Завдання відповідальне – для ворога цей напрямок – пряма дорога на Крим.

     Підземне місто

     Укріплення «куреня УНСО»  на підходах до Маріуполя – одні з найкращих в зоні АТО. Українські розвідники самотужки створили своєрідне підземне місто. Зведені за спеціальним планом укріплення, можуть захистити навіть від «Градів». Вхід до бліндажів виглядає як звичайний насип, але під землею розміщуються кухні, командний пункт. Спеціальні бокси для відпочинку, це металеві вантажні контейнери, у них – досить комфортні нари, на яких відпочивають бійці в перервах між завданнями. Стіни контейнерів обшиті зсередини дсп-плитами, підлога вистелена дерев'яними дошками. В кожному контейнері є пічка-буржуйка з виведеним назовні димоходом. Кмітливі умільці у багатьох контейнерах встановили рукомийники, полиці, розкладні столики.

     На стінах – дитячі малюнки. На них зображені безстрашні «кіборги» у вишиванках, Тарас Шевченко з АГС-17, танки з синьо-жовтими прапорами, від яких тікають сепаратисти.

         Такі укріплення дуже важливі. Ще влітку досвідчені командири застерігали, що у зоні АТО «культ» бронежилета, а має бути «культ саперної лопати». Адже найменший окоп чи заглиблення рятують життя бійця!

      -  Найстрашніше тут – артобстріли, - каже Віталій. - Нині йде «війна артилерії». У звичайному бою бачиш супротивника і все залежить від твоєї військової підготовки й сміливості. А от міна чи снаряд можуть прилетіти в будь-який момент і невідомо,  куди влучать. До цього не можна звикнути.

         Ми готові не тільки захищати, а й атакувати. «Підвішений» стан і невизначеність (як довго це буде? коли в наступ?) виснажуть.

         Фронтове братство

         На сході України Віталій зустрів багатьох друзів, з якими пройшли «бойове хрещення» у центрі столиці. Каже: між Майданом і війною на сході багато спільного – люди пішли на фронт захищати майбутнє своєї країни.

         У батальйоні – люди різного віку, мають різні спеціальності.

    -  Друзі й знайомі з мого кола спілкування мають схожі погляди й переконання, - розмірковує Віталій. – А тут  зустрів людей з різних соціальних прошарків, - робітників, інтелектуалів, бізнесменів.  І всі вони приїхали захищати Україну. До речі, говорити про патріотизм на фронті не прийнято, любов до України доводять вчинками.

         Хлопець розповідає: взаємовиручка проявляється в усьому. І від цього легше й спокійніше на душі, адже один у полі не воїн. Під час виконання бойових завдань побратими Віталія не раз проявляли героїзм. Але розповісти про ці випадки і назвати імена героїв хлопець обіцяє вже після війни. Нині – не час. Хочеться слухати розповіді про хороші новини (і в житті друзів, і в житті країни) тут, у тилу.

    – На сході за новинами  не стежив, не до того було, - каже Віталій. – А за час відпустки перечитав усе, що міг. Бачу, що зміни, на які очікували, відбуваються не так швидко, як хотілося б. Але головне, що вони відбуваються.

       Повернути довіру

         Відчутні зміни Віталій спостерігає і в настроях місцевого населення на Сході.

      -  Видно, як у місцевих іде розрив шаблону, каже Віталій. – Вони бачать, що російська пропаганда розповідала їм одне, а на ділі відбувається інше. У деяких районах є проблеми з соціальними виплатами. Наприклад, є території, які знаходяться під нашим контролем, а райцентр окупований сепаратистами. Налагодити нормальне життя у «паралізованому» районі непросто. Тому ділимося продуктами зі старенькими.

Перемогу Віталій не вважає справою одного дня. Каже: щоб повернути Донбас і українські території, доведеться «попрацювати» всім. В першу чергу – «прибрати» наслідки російської пропаганди і відновити довіру до української держави.

         Переконаний: патріотизм і готовність захищати Україну потрібно виховувати ще зі школи.

       – Побувавши на передовій, розумієш: все складніше, ніж у книжках про війну, - каже Віталій. – Після закінчення університету я планую займатися науковою роботою (досліджувати історію пізнього середньовіччя України). Але дітям про війну розповідатиму обов’яково – на прикладі конкретних історій - як прості українці захищають свою Батьківщину.

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"

№ 1-2, 2015 рік