ЛІТОПИС НА СТІНІ

Під час реставрації мозаїки у головному вівтарі Софії Київської у бічних арках на висоті десять метрів робітники помітили написи на стіні. Повідомили про знахідку дослідника графіті В’ячеслава Корнієнка, який працював у соборі. Вчений поставив дощечку від краю риштування до виступу арки, обв’язався мотузкою, взяв штатив із фотоапаратом і рушив проводити наукові дослідження.

В’ячеслав Корнієнко досліджує і розшифровує графіті (написи, видряпані на тиньку) на стінах Софії Київської. За неповних сім років роботи він відкрив і заново «прочитав» сім тисяч графіті XI–XVIII століть.

Наука «на висоті»

– Довелося працювати і на висоті, й майже біля самісінької підлоги, – згадує В’ячеслав. – Спочатку навіть дивитися страшно було на реставраторів під куполом. Але одного разу пройшовся десять метрів вузькою дощечкою, потім іще. І вже не зважав на висоту. Зате знайшов 43 написи – один з них 1033 року (!), виявив, що в давнину на висоті десять метрів був місток від південних хорів до головного вівтаря. Його використовували для обслуговування панікадила. Але мотузка – це одне. А у хрещальні нині рівень підлоги на метр вищий, ніж тисячу років тому. І деякі дитячі графіті розташовані біля самісінької підлоги. Пробував фотографувати лежачи – незручно. Потім придумав: брав довгу лавочку, лягав на неї животом, щоб голова була на рівні підлоги, і так працював.
Усі ці роки дослідник приходив до заповідника о дев’ятій і працював допізна. Дуже часто його можна було побачити у соборі й у вихідні.
– Фотографував при бічному освітленні, потім удома на власному принтері роздруковував, а вранці ніс до собору робити прорисовки, – продовжує розповідь В’ячеслав.
Прорисовки – складна і відповідальна робота, коли за фотографією вимальовуються контури кожної літери. Окремі написи доводилося вивчати довго і скрупульозно, радитися з фахівцями.
Інтерес до графіті у молодого дослідника з’явився ще в університеті, коли разом із друзями-студентами вивчали варязькі печери в Києво-Печерській лаврі. Дослідженнями керував Максим Стріха (нині заступник міністра освіти і науки) – він і роз’яснив юним історикам величезне значення графіті для багатьох галузей науки.
В’ячеслав кілька років працював учителем історії в одній з київських шкіл, а з 2006 року – провідним науковим співробітником у заповіднику «Софія Київська».
Один з перших написів, які він знайшов у соборі, – графіті на шиферному парапеті південних хорів. На ньому добре читалося ім’я – Богдан. Після дослідження встановили, що це польський шляхтич Богдан Кадинський (1621 рік).
– Тоді й з’ясувалося, що написи XVII століття ніхто не досліджував, – каже науковець. – Разом із професором Надією Нікітенко вирішили зробити доповнення до каталогу Сергія Висоцького (авторитетного радянського дослідника давньоруських пам’яток), який опублікував 311 графіті собору. Але швидко зрозуміли: досліджувати потрібно все, сантиметр за сантиметром.

Дітище Володимира

Щодня В’ячеслав робив нові й нові дивовижні знахідки. Ви­явив цілу родину Стоцьких – Бальтазара, Яна й Агнесу. Потім – групу Олісави (так звучало давньоруською ім’я Єлизавета). З’ясувалося, що згадується родина Святополка Окаянного (1019 рік). Один за одним відкривали написи, які перекреслюють старі версії і про 1037 рік заснування собору, і про 1017-й.
– Напис «1018» було зроблено в уже готовому храмі, а звести таку споруду за рік неможливо, – пояснює В’ячеслав. – Два написи, які заперечують загальноприйняту дату заснування собору, виявив Сергій Висоцький, один – Олександра Євдокімова, решту сім ми досліджували спільно з Надією Нікітенко. Надія Миколаївна понад три десятиліття працює над питанням віку Софії. Вона сформувала концепцію, за якою храм було закладено в 1011 році князем Володимиром, а не його сином Ярославом. Графіті – один з основних доказів, але не єдиний. Сукупність доказів, які ми маємо сьогодні, дозволяє з усією очевидністю стверджувати, що собор закладено у 1011 році. А наші опоненти спираються тільки на два літописні аргументи – так, як це робили дослідники 200 років тому.

«Свідоцтво про народження»… мови

Дуже швидко науковець переконався: вивчення написів відкриває новий, український вимір медієвістики. Дає можливість ученим не просто переповідати переклад (!) літописів, а проводити власні дослідження. Наприклад, щодо мови.
– Епіграфічні пам’ятки дають новий поштовх до вивчення історії української мови, – продовжує розповідь В’ячеслав. – У працях радянської доби стверджується, що зародження мови відбувалося в XIV–XV століттях – у цей час автори починають використовувати, наприклад, закінчення «-ові», «-єві». Пам’ятки ж домонгольського періоду, які можуть свідчити про більш ранній час зародження української мови, майже не збереглися. Насправді ще Висоцький писав: ознаки, які відносять до XIV століття як початку зародження мови, можна побачити на софійських графіті більш раннього часу. Тобто міф про єдину давньоруську мову – лише міф.
Такі відкриття – і щодо віку Софії, і стосовно «свідоцтва про народження» мови – аж ніяк не влаштовували офіційну науку. 2012 року в заповідник призначили нового директора, а Нелю Куковальську й усю її команду змусили піти. Продов­жувати дослідження в соборі В’ячеславу Корнієнку не дозволили. На щастя, основна робота на той час була завершена.

Літопис про простих киян

Особливо цікаві написи тим, що дають змогу поглянути на щоденне життя простих людей, які не потрапляли на сторінки літописів. Завдяки софійським «нотаткам» можна дізнатися, наприклад, про поставлення священика Арсенія ігуменом монастиря у 1053 році. Або – як налякав людей грім у березні ледь не тисячу років тому. Напис свідчить: у день пам'яті мученика Євтропія «розгримілося». Це вважалося знаменням, і напис у храмі повинен був відвернути нещастя.
– До стінопису ставилися як до книги, – каже В’яче­слав. – На полях рукописів можна ж писати замітки? Можна. Вочевидь, так сприймали і написи у храмі.
Графіті свідчать, що кияни у XI столітті добре знали грамоту. До речі, кілька написів зробили жінки. Одна з них – Анна Ярославна, майбутня королева Франції. Анна написала на фресці Святого Пантелеймона (його дуже шанували у родині князя) своє ім’я. За динамікою почерку воно ідентичне підписові Анни Ярославни на грамоті Суассонському абатству в 1063 році, яку королева підписала власноруч. Дослідники впевнені: це одна й та сама людина.

Поштамт вічності

Собор був для давньоруських киян своєрідним «поштамтом вічності». Вони довіряли йому молитви до Бога, просили про допомогу. Видряпували на фресках свої імена, щоб святі «пам’ятали» і молилися за них повсякчас.
Наприклад, на одній із фресок є два абсолютно однакові тексти-прохання, написані один поверх одного двома Іоанами. Автори вірили, що Господь сам розбереться, котрий з Іванів потребує його уваги. Вчений добряче намучився, доки їх розшифрував.

Нікчемний іде на війну

А ще на стінах – жартували. Писали: «Віддай козу мою попові», малювали середньовічних вояків. Такі малюнки-шаржі, на думку дослідника, свідчать, що середньовічна Україна була «на одній хвилі» з Європою. В XI–XIII століттях там зростає суспільний інститут лицарства, яке конкурує з духовенством. Лицарі зображають священиків як пияків, а ті вояків – як гордих павичів, котрі хваляться подвигами, а насправді тікають навіть від зайця.
На одному малюнку в Софії також зображено вояка з величезною головою, який тримає великий спис. Підпис: «Злой іде на війну». В ті часи слово «злой» перекладалося як «нікчемний». Тобто софійські графіті дозволяють зробити висновок: явища, подібні до європейських, були і в Україні.

Шарж на вчителя

Під час досліджень графіті В’ячеслав Корнієнко переконався: при Софійському соборі існувала школа (літописи про це мовчать). Діти частенько на стінах писали лічилочки, граматичні вправи, малювали вершників і навіть учителя.
– Учитель давав завдання створити склади з голос­ною літерою, – посміхається дослідник. – От дітлашня і пише: «бо», «во», «го», «до». Діти, схоже, сприймали ці звуки на кшталт відомого «а-ба-ба-га-ла-ма-га». На одному з малюнків XII століття зображений учитель, який каже: «до», «то», «да». 

На одній зі стін є дитячий малюнок – Ісус на віслючку. Дуже примітивний. А щоб було зрозуміло, що то віслюк, дописано: «І-а».
Дитячі написи розміщені дуже низько. Судячи з рівня розташування графіті над підлогою, їх писали хлопчики років п’яти. Грамоти в ті часи починали навчати рано.
В’ячеслав досліджує не тільки графіті Софійського собору, а й Спаса на Берестові, Кирилівської церкви тощо. Лише написам Софії присвячено дев’ять (!) книжок. (На поличці вони тісняться поруч із помаранчевою каскою: Інститут української археографії і джерело­знавства – у п’яти хвилинах від Майдану, і його вчені – активні учасники Революції гідності). Дослідник мріє створити державну програму щодо публікації усіх епіграфічних пам’яток, каталогізувати і видати всі написи, що збереглися в українських храмах. Поки що йому допомагає (у вільний час і на громадських засадах) команда друзів – Дмитро Гордієнко, Христина Куйбіда. Ця невеличка група однодумців робить, як на мене, найважливішу річ – «знайомить» нас із нашими пра-пра-пра. Ці далекі предки були, як і ми, – веселі, вільнолюбні, освічені. Прекрасне знайомство!

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"
№ 26 від 29 червня 2015 року