В’ячеслав Брюховецький – із тих людей, які змінюють світ. Саме завдяки йому Києво-Могилянська академія, наглядову раду якої він нині очолює, святкує своє 400-річчя з гордістю. Нині це один з кращих вишів країни, який задає моду на інтелект і вільнодумство. Під час розмови розпитуємо у В’ячеслава Степановича про найважливіше.
- Після
Помаранчевої революції ви якось сказали, що «розчарувалися лише ті, хто завжди і
в усьому розчаровується». Нині теж можна почути чимало «всьопропальщиків». Як
виховати в собі стійкість? У Могилянці цього навчають?
- Якихось спеціальних тренінгів, звісно, немає.
Але вся робота побудована так, аби виховувати впевнену в собі людину, яка вміє
робити власні висновки. І не повторює за панікерами «зрада-зрада» чи «все
пропало». Бо як ми кажемо, так потім і діємо… Я особисто намагаюся подавати
молоді приклад оптимізму. І не тому, що бездумний оптиміст. Бачу більше
негативу, ніж ті, що весь час ниють. Але
всім нам треба пам’ятати важливу річ – у країні війна. А під час війни, образно
кажучи, всі мають стріляти в одному напрямі. Не можна бути розхлябаним, не
можна ремствувати, бо толку від того не буде. Суспільство має бути - як зібрана в кулак правиця.
-
У минулому році Могилянка стала справжнім кадровим резервом для уряду і
парламенту. Як ви вважаєте, чи може невелика частина активних людей змінити стару
систему?
- Звичайно, кілька десятків людей систему не
змінять. Вона зміниться, коли активних і дієвих у країні буде не менш ніж десять
відсотків. За моїми спостереженнями, ця кількість от-от набереться. Коли
кажуть, що нічого не змінилось, я відповідаю: те, що ви маєте можливість
публічно дискутувати, – уже зміни. За Януковича так відкрито не говорили.
До речі, навіть за наполегливої роботи зміни
відбудуться лише за кілька років. Саме тому я відмовився від посади міністра
освіти та віце-прем’єра в уряді Ющенка. Це ж посада - на рік-два, за такий термін систему не зміниш. Якось мені один
дуже відомий чоловік сказав: мовляв, добре тобі, знайшов свою нішу, створив
академію, а я майже нічого не зробив. А він і депутатом був, і грант ухопив, і
в партії «засвітився». Коли ж йому працювати було? Тому я є послідовником дуже планомірного і тривалого
виконання якогось завдання.
–
Якби всі так вважали, у нас би жодного міністра не було…
- Добре,
що є люди, які ризикують і намагаються щось змінити навіть за короткий термін. Вони
заслуговують на повагу! Але особисто я так працювати не можу.
- Ви говорите, що ці десять відсотків, які необхідні для кардинальних змін,
майже є. Що це за люди?
- Переважно молоді, активні, дієві люди з хорошою
освітою. Хоча людей мого покоління і навіть старших я теж не відкидаю. Є такі
колишні, що дадуть фори і нинішнім, і майбутнім на десять років уперед.
Тема «колишніх», до речі, дуже цікава.
По дорозі на роботу я бачу білборди екс-міністра екології «Всі колишні мають
піти!». І одразу виникає запитання: хто ці колишні? Коли біля Василькова горіла
нафта, а у міністра не було часу поїхати на місце екологічного лиха, то, може, він і є цей «колишній» у найгіршому значенні
слова?
Інколи чую: зміни будуть, коли
президентом чи прем’єром стане молода людина. Але ж молодому треба дорости,
пройти всі сходинки. Коли я прийшов працювати в Могилянку, то не мав досвіду
роботи в університеті, й доводилося докладати надзусиль, іти на роботу о шостій
і повертатися об одинадцятій… Тому досвід потрібен, треба пройти певні щаблі,
зрозуміти, що і як функціонує. До речі, одна з українських проблем – те, що
слова «чиновник», «бюрократ» мають негативну конотацію. Насправді ж «бюрократи»
- основа держави. Треба виховувати українську бюрократію (сучасну, освічену,
патріотичну), без цього державу не побудуєш.
– Попередня влада діяла нахабно й цинічно,
тиснула і «рєшала вопроси». Нині до керівництва країною прийшли чимало освічених
і інтелігентних людей. Чи сумісні влада й інтелігентність? Бо представники
минулої влади, оговтавшись, «піднімають голову» й залюбки користуються
можливостями демократії…
- Так має бути, і теоретично
це можливо. Історія свідчить, що були (і є) інтелігентні керівники, які можуть бути і демократичними, і вимогливими. До речі,
коли розповідаю про Могилянку, завжди напівжартома кажу, що у нас «розгул
демократії». Але і студенти, і співробітники знають: є речі, яких потрібно
чітко дотримуватися. Має бути баланс між демократичністю і дисципліною, інакше
нічого не досягнеш. Хоча я особисто тиснути не вмію. Навіть коли бачив, що
хтось щось робить не так, неправильно, то мені простіше було самому взяти і зробити.
Це, звісно, неправильно. Чимало моїх колег дуже чітко вимагають виконання завдань,
і я дуже ціную цих людей.
–
На початку 90-х Ви почали відродження Могилянки з однієї кімнатки у стінах
тодішнього Вищого військово-морського політичного училища. Якою Ви уявляли
майбутню академію? Все, що планували, вдалося?
– Я хотів
створити університет європейського рівня - демократичний,
фаховий, патріотичний. Звісно, мої тодішні уявлення про майбутній університет
були трохи наївними. Не так давно
перечитав першу концепцію розвитку Могилянки і дуже сміявся. Але ця концепція
була конструктивною, мала ідею.
До речі, я завжди
розумів небезпеку того, що не можна придумати ідею і відстоювати її тільки
тому, що ти це придумав. Не можна бути рабом своєї ідеї, якщо ця ідея хибна.
Потрібно визнати її хибність і змінювати. У мене не раз бувало, що я розумів: це
не той курс, яким потрібно йти. Тоді різко розвертав «корабель». Не можна
боятися заперечувати самому собі. Якщо ти знаєш, що треба робити так, але боїшся
наслідків, розвитку не буде. Потрібно перебороти страхи - що показуватимуть
пальцем, докорятимуть (мовляв, ти ж інше говорив).
Коли
мене запитують, чи стала Києво-Могилянська академія такою, як я хотів,
відповідаю: вона відбулася, хоч і стала іншою, ніж я уявляв спочатку. Але ті
наївні уявлення «першопрохідців» нашої команди теж були потрібні. Говорили: а
знаєте, це красиво, давайте спробуємо.
Тому пропозиції «Давайте всіх колишніх
повикидаємо» мене дуже зачіпають, адже без «колишніх», які прийшли в нашу
команду в 90-х, не було б академії. Це були професіонали, і вони доповнювали (часто
- у жорстких суперечках) тих, хто прийшов з «рухівського» середовища. А ми (бо я
теж із рухівців) доповнювали їх, бо бачили іншу, вже не радянську візію.
– Які виклики постають перед Могилянкою сьогодні?
- По-перше, потрібно забезпечити
справді світовий рівень якості навчання і наукової роботи. Для цього (це другий
виклик) треба «привернути» до себе увагу уряду і парламенту. Бо Могилянка, як
не парадоксально це звучить, у всі роки завжди була в опозиції. А це
неправильно. Ми маємо пропонувати державі ті чи інші ідеї.
Я, до речі, й Кучмі, і Ющенку писав
подання про те, що Могилянці потрібна підтримка. Це зовсім невеликі кошти. Але вони
допомогли б, наприклад, облаштувати наукові лабораторії. Відповіді не отримав.
Ми,
звісно, і самі досягли багато чого. Але все-таки за державної підтримки університет
був би не серед 500, а серед 50 найкращих ВНЗ світу. Якби тут була краща
матеріальна база (лабораторії, спортзал, гуртожитки), до нас приїхали б і
студенти з-за кордону. До речі, у нашого нового президента академії часто
запитують: скільки у вас студентів? Почувши, що три тисячі, дивуються, мовляв,
думали, що університет дуже великий. Адже могилянці – скрізь. Наші студенти,
викладачі й випускники - дуже
активні люди.
- А що б написали
нинішньому Президентові?
–
Сьогодні – війна. І хоч потреби академії лишилися тими ж самими, як офіцер запасу я розумію: не час теліпати
язиком (дайте те, дайте се). Робимо все, що можемо, а про підтримку поговоримо
потім.
– Нещодавно в академії читав лекцію Юрій Шевчук (учений-україніст, який
працює у США). Чимало студентів потім зізнавалися, що ця зустріч зламала багато
стереотипів. Зрозуміли, що йде нова хвиля русифікації, на яку не можна
закривати очі. І що не байдуже, якою мовою розмовляєш – українською чи
російською.
- Звичайно, не байдуже. Може, і не
сьогодні, але це питання потрібно ставити. Дерусифікацію треба проводити. Бо що
ж виходить – підходиш до кіоску, а там немає жодної українськомовної газети! А
поруч із кіоском - російські
безкоштовно, бери-не-хочу.
Не
можна лише одного: проводити українізацію силовими методами. Це нічого не дасть.
Можна діяти лише з допомогою позитивних прикладів.
Усі прекрасно знають, що вчитися в Могилянці
й не знати української мови – не можна. Спочатку я подавав такий
приклад, нині це вже внутрішнє
переконання студентів і викладачів.
Хоча перші викладачі, яких я запросив
працювати, сумнівалися. Мовляв, де ж він стільки українськомовних «спеців»
набере? Якось вони йшли Хрещатиком,
побачили, що я з доньками йду. Спеціально наздогнали, щоб послухати – якою мовою
спілкуюся з дітьми. Коли почули, що українською, зрозуміли: все серйозно,
потрібно вчити мову. До речі, наші студенти організували безкоштовні курси
української. І кияни (навіть літні люди!) приходять, навчаються.
–
Під час однієї з лекцій Ви сказали: якщо хочеш зрозуміти, якою буде країна
через 10-15 років, спілкуйся з молодими людьми і запитай, чого вони хочуть, про
що мріють. Ви спілкуєтеся з молоддю. Якою буде наша країна в найближчі році?
- Це буде чудова країна - освічена, європейська. До речі,
старшим людям не варто впадати у відчай, коли їм здається, що
зовсім не розуміють молодих. Молоді люди уже виростають іншими (принаймні, у
цих стінах), вільними, вони розуміють, що самі за себе відповідають і можуть
будувати свою долю. А моєму поколінню це видається дивним. Наприклад, на хуторі
жила баба Параска. Якось запитую: «Як там, Петрівно?». А вона й каже: «Знаєте,
Степановичу, воно все нічого, тільки життя вже не те стало». - «Чому не те?» - «Тут, де ми стоїмо, колись такі солов’ї співали! А зараз - нема».
А
солов’ї – аж заливаються. Просто Петрівна оглухла й не чує. Ось так і ми
молодих людей інколи не чуємо. А вони - прекрасні.
Розмовляла
Світлана ГАЛАТА,
Немає коментарів:
Дописати коментар