Володимир В’ятрович: «Битва» за історію – теж частина фронту

Це інтерв"ю з Володимиром В’ятровичем було записане за тиждень до його призначення головою Українського інституту національної пам’яті.

Запитання «Чи готові українці об’єдатися?», «Як подолати «совок» і розпрощатися з радянським минулим?» актуальні й сьогодні. Але, оглядаючись на три роки назад, можна сказати: зроблено дуже багато.

Чи готові українці об’єдатися? Як подолати «совок» і розпрощатися з радянським минулим? Що може зробити для цього Інститут національної пам’яті, реорганізацію якого нині обговорюють у суспільстві?

 На ці та інші запитання ми попросили відповісти керівника Центру історії державотворення України Києво-Могилянської академіїі історика  Володимира  В’ятровича. Коли інтерв’ю готувалось до друку,  стало відомо, що його призначено керівником Українського інституту національної пам’яті. Як відзначив сам пан Володимир на своїй сторінці в facebook.:«Це була довга дорога. Почалася десь після Помаранчевої революції, коли вперше почав добиватися від влади створення Інституту національної пам’яті. Чи може навіть раніше десь в 2001, коли вперше дізнався про діяльність такої установи в Польщі. Зараз дорога далеко не скінчилася – попереду повернення Інституту попереднього статусу, перетворення його в незалежний від політичної ситуації країни орган, передача архівів комуністичних спецслужб та багато іншого.”

- Пане Володимире, що відбувалося з інститутом з 2010 року і як повернути йому статус, який він мав з моменту створення у 2006 до 2010 року?

–  У  2010 році Віктор Янукович підписав указ, згідно з яким інститут з органу виконавчої влади зі спеціальними повноваженнями був перетворений на науково-дослідну бюджетну установу при Кабінеті Міністрів. Дуже дивне формулювання! Інститут втратив усі повноваження  і став інструментом прорадянської пропаганди. Можна сказати, що він перетворився на інструмент національної амнезії, а не національної пам’яті.

Керівництво проводило відверто пропагандистські інформаційні заходи. Наприклад, у річницю Голодомору його директор Валерій Солдатенко у своїх статтях «аргументував», що недоречним є не тільки  термін «геноцид», а навіть «голодомор»,  оскільки в Україні був лише голод. Ще б трохи, і в підручниках історії написали, що в 1933– 1934 роках були лише «продуктові проблеми»…
Під час останньої зустрічі урядовців і громадськиї активістів зійшлися на думці: у такому форматі інститут працювати не повинен. Окрім іншого, потрібні й кадрові зміни. Абсолютно неприйнятно, що гуманітарну й історичну сферу і досі контролюють представники Комуністичної партії. На жаль, нинішня влада дуже повільно виправляє цю ситуацію.

 – Можливо, їм просто не до того, адже вся увага зосереджена на східних і південних областях і Криму?..

– Під час зустрічі говорили: мовляв, у нас війна на порозі, руки до всього не доходять. Я абсолютно не згоден! Надзвичайно важливим для росіян напрямом наступу на Україну є інформаційна війна. А «битва» щодо історії – це стратегічна частина фронту. Саме тому в Росії так багато говорять про Бандеру й загрозу українського націоналізму. Ми повинні протистояти і в цій сфері. До речі, потрібно організувати й фахову дискусію (з залученням науковців і громадських активістів) щодо змісту підручників з історії. Зі шкільних підручників зникла об’єктивна інформація про УПА,  Крути, дисидентів. Підручники – один із символів держави. Їх зміст надзвичайно важливий для формування громадян і громадянської свідомості. Бо багато людей за все життя читають лише одну історичну книжку – шкільний підручник.

– Які мають бути перші справи Інституту національної пам’яті?

Основне завдання інституту – допомогти українцям позбавитися спадку тоталітарного минулого. Робити це потрібно за допомогою розвінчування міфів про Радянський Союз ті викриття злочинів комуністичного режиму. Це не менш важливо, ніж озброювати армію!
Потрібно робити це негайно, бо Росія використовує ці міфи як основу агресії проти України. Аргументи для розвінчування радянських міфів у нас є. Інформація, що розповідає правду про тоталітаризм, міститься в архівах, потрібно просто забезпечити доступ до них і дослідження.

– Ці документи в архівах не знищили?

– Я працював директором архіву Служби безпеки України, тому знаю: частину документів справді знищили ще в 1991 році, але дуже багато важливої інформації досі зберігається в архівах силових відомств України: СБУ, Служби зовнішньої розвідки та МВС.
Важливим напрямом діяльності інституту є робота, пов’язана з місцями пам’яті. Ми повинні впорядкувати місця поховань героїв, які боролися й загинули за Україну, підтримувати музеї, що розповідають про це. Врешті-решт, маємо позбавити українську топоніміку слідів тоталітарного минулого.

– До Холодного Яру на Черкащині, наприклад, веде суцільна вулиця Леніна…

– Справді, цю назву мають головні вулиці в сотнях населених пунктів. Школяр у підручнику історії читає, що Ленін був злочинцем, а  потім іде зі школи вулицею Леніна… Але це – шизофренія! Цим також має займатися Інститут національної пам’яті. У посткомуністичних країнах ніхто не вказує органам самоврядування, як має називатися вулиця. Але є жорстке табу: іменами вождів радянського та нацистського тоталітарних режимів ні вулиці, ні населені пункти називати не можна.
Ще одне важливе завдання інституту – створити історичний календар. Йдеться про організацію відзначення на державному рівні важливих дат. Це важливо – нагадувати людям про історичні події. І поразки, і тріумфи! Від цього залежить виховання як молодих людей, так і всього суспільства.
Нині ми бачимо, що російська агресія спирається не на російськомовних українців чи етнічних росіян. Вона опирається на тих, хто є носіями радянської ідентичності. На мітинги проти Путіна під синьо-жовтими прапорами приходять у Москві, на мітинги за Путіна в Донецьку – під  російським триколором. Проблема – не в національності, а в тому, що залишився «совок».  Російська агресія опирається на радянські ідеологеми. Україна повинна захищатися і насамперед – руйнувати цю ідеологічну основу.

- Можливо, потрібно аналізувати не тільки поразки і тріумфи, а й те, чому ми дозволили так із собою чинити? Щоб наступні покоління не повторювали помилок минулого.

– Суспільства, що пройшли через тоталітаризм, справді потребують суспільного діалогу, осмислення багатьох речей.   Усвідомлення, що злочини минулого не засуджені, спонукає до думки, що такі злочини можна чинити і в сучасності. За такою логікою діяв Янукович, так само діє і Путін. Це дуже небезпечно, це загроза і для України і всього світу.

– Як зробити так, аби наступні президенти чи глави Кабміну не мали можливості керувати Інститутом у ручному режимі? Як вивести його з-під політичного впливу?

– Справді, інститут повинен стати, врешті-решт, незалежним від зміни політики в державі. Під час зустрічі в Кабміні ми запропонували зробити таким чином. Спершу інституту потрібно повернути статус центрального органу державної влади. Наступним кроком має стати ухвалення спеціального закону про цей інститут. Його директора потрібно призначати колегіально. Наприклад, як у Польщі. Там керівника Інституту національної пам’яті призначає спеціальна рада. Третину ради обирає парламент, третину – президент і третину – громадськість. Аби подібне можна зробити і в Україні.
Наголошую: протистояти агресії ми зможемо тільки тоді, коли об’єднаємось довкола свого минулого. Зараз українці готові до цього «зшивання».

 – Готові? Останніми днями можна почути думку, що «зібрати» воєдино українське суспільство складніше, ніж автомат Калашникова.

– Я певен, що українська ідентичність нині формується під тиском зовнішніх обставин. Велику роль у такому «зшиванні» України відіграв Янукович. Своєю політикою він об’єднав українців незалежно від їхньої мови, віросповідання, етнічного походження. Нині цю роботу довершує Путін. Ми бачимо, що люди об’єднуються навколо українських цінностей. Зокрема, це демократія, свобода вибору, гідність. Ці цінності є альтернативою «рускому міру» і дуже привабливі для представників інших національностей, які готові стати частиною української політичної нації.
На Майдані ми побачили, що поняття «свобода», «патріотизм», «демократія», які, здавалося б, були затерті від надмірного вживання політиками, засяяли новим блиском. Люди вмирали за ці поняття.
До речі, багато людей відкрили для себе хто такий Бандера і хто такі бандерівці. Поняття «бандерівець» вийшло за українські рамки. Для росіян, які не згодні миритися з режимом Путіна, Бандера є символом антирадянського вибору.
Ми живемо у складний час. Пролилася кров, є загроза війни. Але разом із тим це чудесний час, бо все стає чистішим, зрозумілішим. Ми повернули собі національну символіку, люди вивчили слова гімну. Повернулося чудове гасло «Слава Україні!». Загроза зовні змушує нас консолідуватися. Звісно, потрібно позбавлятися від решток «совка» – в мові, культурі, відносинах між собою. Совок – це хабарництво, патерналізм, небажання брати на себе відповідальність. Ми позбавилися від цього в мікромоделі країни, якою став Майдан, отже, сподіваюся, зможемо зробити це і в національному масштабі.

Розпитувала Світлана ГАЛАТА,

 "Освіта України"

2014