ДИНАСТІЯ

Учительські династії України – не що інше, як сама історія країни. Династія родини Погрібняк-Колесниченко-Маліч-Явтушенко з Донеччини починається до Жовтневої революції, не переривається у тоталітарні 30-ті й 40-ві роки, міцніє у другій половині XX століття, зберігає вірність покликанню у 90-ті, й нині, під час випробування війною за збереження державної цілісності України, продовжує працювати за кількадесят кілометрів від лінії фронту.

Історією династії чотири роки тому (до 80-річчя готували книгу про педагогів краю) детально уклала вчитель математики Великоновосілківської гімназії Валентина Малич. Вона зібрала і власні записи, і свідчення родичів. Коли порахувала загальний педагогічний стаж роду, цифра сягнула 468 років (нині – 494. – Авт.)

Учитель? Розстріляти

Родоначальник педагогічної династії – Григорій Авксентійович Колесниченко. Трудову біографію він почав у далекому 1912 році. Працював учителем початкових класів, завідував Времівською початковою школою. Село було невеличке, але школа тут працювала ще у 80-х роках XIX століття. Після революції Григорій Авксентійович допомагав долати неписьменність серед дорослого населення, переконував, що діти обов’язково повинні навчатися, знати свою історію, мову, культуру.

У 1937 році до сільського вчителя-просвітника прийшли представники НКВС. Арешт, швидкий суд, вирок: ворог народу! Вчитель із 25-річним стажем загинув у таборах ГУЛАГу. У школі залишилася працювати його дружина – Надія Трохимівна, також учитель початкових класів. У 1964 році Григорія Колесниченка реабілітували посмертно, «за відсутністю складу злочину».

– Григорій Авксентійович – рідний брат моєї бабусі, – додає Валентина Маліч. – Про нього знають і пам’ятають усі члени нашого роду, а найменшеньким – онукам – розповім, коли підростуть.

Григорій Колесниченко – нагадування про те, що тоталітарним режимам не потрібні вчителі, особливо українські.

Як діди шапки знімали

Менший брат Григорія Колесниченка, Олександр, також працював учителем молодших класів у Времівці. Про нього і нині пам’ятають у селі. Старожили розповідають: був суворий, але до дітей ставився з величезною повагою і любов’ю. Сталінські репресії оминули його дивом, але доля не скупилася на випробування – голодний 33-й, Друга світова, післявоєнна розруха. Авторитет Олександра Авксентійовича у селі був такий великий, що навіть старі люди при зустрічі шанобливо знімали головні убори, кланялися. На заслужений відпочинок педагог пішов уже в шістдесяті, у селі й нині живуть його учні. Дружина Галина Іванівна також була вчителькою, викладала українську мову і літературу.

Схід і захід разом

Донька Олександра і Галини – Марта Янатьєва (Колесниченко) – має у трудовій книжці лише два записи. Перший: прийнято на роботу вчителем української мови і літератури у Шевченківську школу (це тридцять кілометрів на північний схід від Великої Новосілки), другий – звільнено у зв’язку з виходом на пенсію.

Нині Марті Олександрівні – 90. Вона має чудову пам’ять, активна, дуже вболіває за долю краю і країни. Її донька Тетяна Михайлівна Мартинюк (Янатьєва) – теж учитель. Живе і працює у Вінниці вчителем молодших класів.

В Івано-Франківську, в Національному технічному університеті нафти і газу, працює відомий учений Володимир Погрібняк. Багато років він викладав у Донецькому національному університеті економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. Після того, як місто захопили терористи, Володимир Григорович ухвалив рішення про переїзд на територію, яку контролює Україна.

Учителював і рідний брат Володимира Григоровича Анатолій. Викладав фізику, математику і креслення, є лауреатом Соросівської премії.

Для Валентини Анатоліївни Малич Анатолій і Володимир Погрібняки – троюрідні дядьки. Здавалося б, далека рідня. Але ні, педагогічний рід дуже дружний, усі спілкуються і підтримують одне одного у скрутні часи.

Нашого цвіту…

Члени династії Погрібняк-Колесниченко-Маліч-Явтушенко працюють нині і в інших країнах. Троюрідна сестра Валентини Анатоліївни – Надія Вікторівна Комова (Колесниченко) – закінчила Донецький державний університет, потім аспірантуру в МДУ. Нині викладає філософію в Красноярському державному медичному університеті, є дійсним членом міжнародної Академії наук про природу та суспільство. Дуже шанує і любить свою малу батьківщину – Донеччину – і часто приїжджає сюди у відпустку. Її син Олександр – викладач фізики. А його дружина Анна – вчитель німецької.

Медаль за вчительську працю

 У важкі повоєнні роки закінчила Запорізький педагогічний інститут і мама Валентини Маліч – Марія Іванівна Погрібняк (Гордійченко). Отримала призначення на посаду вчителя хімії в Шахтарську середню школу, пізніше працювала у Великій Новосілці.

 – Їй притаманні були досконале знання предмета, доброзичливість, людяність, інтелігентність, – продовжує розповідь Валентина Анатоліївна. – Я завжди хотіла бути такою, як вона.

Марія Іванівна Погрібняк нагороджена медаллю «Ветеран праці». В родині цю нагороду зберігають і з гордістю розповідають про бабусю молодшим членам сім'ї.

Учителює і донька Валентини Маліч – Валентина Явтушенко. З початкових класів вона мріяла стати педагогом. Закінчувала школу в 1996 році.

 – Я їй чесно сказала: подумай. Багатства не наживеш, будуть лише учнівська допитливість і радість відкриття нового. Якщо ця радість для тебе переважує труднощі – йди, – розповідає Валентина Анатоліївна. – Донька була непохитна – тільки в педагогіку.

Валентина-молодша вступила до Слов’янського державного педагогічного інституту (нині це університет) і з 2000 року працює вчителем початкових класів у Великоновоселківській гімназії.

Поезія думки

У цьому році виповнилося 39 років педагогічного стажу автора розповіді про учительську династію – Валентини Маліч. Про себе Валентина Анатоліївна розповідає коротко. Народилася у селі Времівка Сталінської області, у 1972 році закінчила Донецький державний університет. Під час розподілу в університеті молодого фахівця запрошували і на виробництво, і в НДІ, але вона жодної хвилини не сумнівалася – тільки в школу! Спочатку викладала у селі Шевченко, з 1979 року – у Великій Новосілці (нині цей навчальний заклад є одним з опорних у області. – Авт.).

 Двадцять років Валентина Анатоліївна є керівником шкільного методичного об’єднання вчителів математики, автором програми факультативного курсу «Методи розв’язування задач з математики для учнів 10–11 класів». Чимало її учнів стали педагогами (два вчителі української мови і літератури Великоновосілківської гімназії також свого часу навчалися у Валентини Маліч). Є ким пишатися!

 Валентина Анатоліївна переконана, що їй у житті щастить. Працює у колективі однодумців, на роботу завжди йде з посмішкою.

Математику вона вважає «поезією думки» і любов до предмета передає учням.

Запитую у педагога: чи не пошкодувала під час свого робочого шляху про те, що вибрала саме школу? Адже вчителювання приносить не гроші, а турботи, хвилювання і велику відповідальність.

– Жодного разу не пошкодувала, – відповідає Валентина Анатоліївна. – Завдяки вчительству завжди відчувала себе дуже потрібною і сучасною. В університеті мріяла бути схожою на таких педагогів, як Віктор Шаталов. Прийшла до школи – побачила, що у колективі є справжні «метри» – розумні, досвідчені педагоги, почала навчатися у них. Потім підросли учні, які також прийшли працювати у школу. Запитують поради, дивляться, як я працюю. Доводиться тримати планку (посміхається. – Авт.). Завжди навчаюся.

Запитую: як їй велося у 90-ті, коли зарплату не платили по півроку і чимало вчителів змушені були залишили школу, щоб заробити на хліб насущний. Каже: навіть думки про пошук іншої роботи не було. Та й іншим радила: навчайтеся, скрутні часи вічно не триватимуть, освіта знадобиться.

Одна з учениць, мама якої працювала санітаркою, а батько сторожем, у якийсь момент зневірилася – мовляв, навіщо вчитися, все одно нікуди не вступить… Та й подруги радили після школи йти торгувати на базарі. Валентина Маліч переконала здібну дівчинку «підтягнути» навчання і вступати до вишу.

– Пройшло шість років, – згадує педагог. – Іду вулицею, бачу, біжить моя Катерина назустріч. Обняла, дякує… Усе в неї склалося – навчання, робота, родина. Завжди кажу дітям: учіться, ставте якнайвищу «планку», будьте наполегливі й усе вийде.

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"

№ 35, 5 вересня 2016