18 лютого вся країна, затамувавши подих, стежила за відходом українських військових з Дебальцевого. У соцмережах з’являлися фото бійців, які після багатогодинного бою виходили з оточення. На трасі Дебальцеве-Артемівськ їх зустрічали волонтери з польовими кухнями, медики, журналісти. Останнім відповідали коротко: відходимо, але обов’язково повернемося.
У цей час на одному з опорних пунктів поранений хімік-теоретик Андрій Кравченко (позивний «Кремінь») корегував вогонь артилерії і прикривав відхід наших частин. Про ці хвилини заступник начальника штабу групи Північ підполковник Віктор Кевлюк так напише на сторінці в Фейсбуці: «Українська артилерія прикривала відхід до останнього, застосовувався досить складний тактичний прийом «вогневий контроль». Один з корегувальників ар'єргарду виконував завдання. Під час бою отримав осколкове поранення та контузію. Незважаючи на це, хлопець ще кілька годин корегував вогонь. Запитую у офіцерів штабу 25 окремого мотопіхотного батальйону: «Корегувальник – офіцер?». Відповідь: «Ні. Він рядовий. Науковець». Громадо! Хто вважає українських науковців «ботанами», хай знає, що це найгероїчніші «ботани» у світі!».
Квантова хімія – на «після війни»
Андрія Кравченка ми знайшли в Ірпінському госпіталі. Каже: «Все добре, одужую, хочу повернутися в стрій».
Андрій – квантовий хімік. Після закінчення аспірантури він працював над кандидатською в Інституті хімії поверхонь імені Олексія Чуйка Національної академії наук України. Захистити роботу не встиг. Коли російські військові з’явилися в Криму, пішов до військкомату записуватися добровольцем. На превелике розчарування, молодого науковця направили не на передову, а до одного з військкоматів Києва –діловодом. Якийсь час Андрій виписував повістки, потім не витримав, – попросився в діючу частину. Потрапив до 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь» (з жовтня 2014 – окремий мотострілковий батальйон сухопутних військ ВСУ).
– З собою взяв тільки найнеобхідніше, – розповідає Андрій. – Спочатку нас відправили до навчального центру «Десна». Поблажок ніхто не робив, навпаки, повторювали: важко в навчанні – легко в бою.
Організаційним ядром батальйону стали активісти 40-ї та 42-ї сотень Самооборони Майдану та добровольці з Київщини. Майже одразу у батальйоні організували взвод мінометників. Андрій Кравченко став командиром мінометного розрахунку. На здібного мінометника швидко звернули увагу в штабі батальйону – хлопця перевели у відділ артилерійської розвідки.
Останній «опорник»
Увечері 17 січня рядовий Кравченко отримав наказ вийти на чергування на опорному пункті в декількох кілометрах біля Дебальцевого.
– Це північно-східна частина «котла» в 5-6 кілометрах від міста, – розповідає Андрій. –Я передавав інформацію про сектор спостереження до штабу і корегував вогонь артилерії. В якийсь момент ворог почав заходити з тилу й зайняв висоту, з якої прострілювалася дорога і колони військ, що відходили.
Одна з небагатьох безпечних польових доріг (яка йде паралельно трасі Дебальцеве-Артемівськ) опинилась під обстрілом ворожої артилерії.
– Ворог був уже на відстані кілометра. Проти нас почав «працювати» протитанковий гранатомет, вогневий контакт між двома опорними пунктами – нашим і їхнім – став безперервним, – продовжує Андрій. – Окрім того, ворожа артилерія інтенсивно била по Новогригорівці, через яку відходили колони наших військ.
Артилерійський обстріл тривав усю ніч. Сусідні опорні пункти безперервно просили підтримки й один за одним «замовкали»…
Висоту, яка прикривала дорогу, з вечора 17 лютого тримали 45 бійців. Під час артнальоту о сьомій ранку снаряд з реактивної установки вибухнув біля Андрія.
– Відчуття було, як від різкого удару, – згадує артилерист. – Хлопці підбігли, підняли, нашвидкуруч перев’язали. І знову в стрій. Болю не відчував – було не до того.
Лише в полудень інтенсивність обстрілу ненадовго зменшилась і Андрій сів перепочити. Зразу ж відчув нудоту й знесилення.
Підрозділ втримав висоту до відходу останньої колони. Надвечір 18-го надійшла команда відходити.
– Я зрозумів, що у важкому бронежилеті не дійду, – продовжує розвідник. – Тому залишив і його, і каску, і розгрузку, – взяв тільки зброю.
Бійці йшли в темряві, пішки, навпростець – полями, ґрунтовими дорогами. Після півночі дісталися українського опорного пункту. Звідти їх провели до наступного. Лише там зітхнули з полегшенням: вийшли!
– «Попадали» хто де стояв, – каже Андрій. – А вранці мене забрали медики. Відвезли на «велику дорогу» і сказали – їдь на Артемівськ. Я зупинив попутку і хлопці з 30 бригади відвезли мене в госпіталь.
З Артемівська пораненого терміново відправили до Харкова, потім – у Київ. Лікарі в Ірпінському госпіталі кажуть: народився в сорочці! «Відмітина» від осколка – зовсім недалеко від серця.
На страх часу не лишається
Запитую у Андрія про перший бій, про те, як науковець, який вивчає кремнеземи, «перетворився» на бійця з позивним «Кремінь». Відповідає лаконічно: мовляв, перший бій запам’ятався тим, що не надто швидко наводив міномет на ціль. Був недосвідчений, але швидко навчився. Головне – з побратимами пощастило.
Про друзів із батальйону розповідає з гордістю. Один з боїв на початку лютого особливо показовий.
– По нас вели шалений вогонь, – згадує Андрій. – У такі хвилини навіть носа з укриття висунути складно. Саме в цей час 128 гірсько-піхотна бригада попросила вогневої підтримки. Я не міг наказати вийти з укриття під вогонь, тому сказав: хто може, підтримайте. І всі вони вийшли й підтримали. Командир розрахунку мінометників Іван отримав поранення, ще один боєць – Влад, також. Але друзям з 128-ї допомогли. Вони нам потім так дякували…
Ще один яскравий спогад – передача батальйону експоната з музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Волонтери та громадські активісти зібрали 40 тисяч гривень і за два тижні відремонтували броньовану машину розвідувальних військ (БРДМ-2 1974 року виробництва). Бійці подарунок прийняли з вдячністю: адже це справді так, битва за Київ і Україну іде нині на сході країни.
Додає: на страх часу не лишається: коли свистить снаряд, інстинктивно «присідаєш», а потім встаєш і корегуєш вогонь далі.
Чому ми переможемо
Повертатися до мирного життя Андрію незвично. Дивують запитання, які часто ставлять тут, у тилу. Мовляв, як ми переможемо, якщо у ворога більше солдат і техніки?
– Відповідаю коротко: ми переможемо, тому що ворог почав війну не з тими людьми, – з нами, – каже науковець. – А в наших планах немає ні Путіна, ні «русского міра». А після перемоги і до квантової хімії можна буде повернутися!
Такі наші!
Вогневий контроль
«ОУ» поцікавилася у заступника начальника штабу групи «Північ» Віктора Кевлюка, що таке складний тактичний прийом «вогневий контроль». Підполковник пояснює:
– Якщо коротко: обираємо маршрут руху, вираховуємо позиції ворожої артилерії, рубежі і напрями можливих атак. Потім розгортаємо мережу спостережних пунктів, визначаємо на місцевості найвірогідніші ділянки для ведення вогню і рубежі загороджувального вогню. Готуємо установки для стрільби і завмираємо в очікуванні. У першій колоні прориву на нашу територію «вилітає» половина артилерійських установок і миттєво готується до бою. Друга половина прямо з «котла» подавляє артилерію ворога і його далекобійні протитанкові засоби.
Коли перші установки починають «працювати», інші вириваються з оточення.
Потім відходять всі інші, а такі корегувальники, як Андрій Кравченко, викликають вогонь на потрібні ділянки фронту. Коли всі вийшли, «хвилями» відкочується ешелон прикриття, а з ним і корегувальники.
Ми тримаємо під вогневим контролем всі проблемні ділянки протягом всього періоду відходу (10 годин під Дебальцевим). Такий от вогневий контроль. Його придумали офіцери, яких призвали з запасу за ніч перед проривом. Такі наші!
Немає коментарів:
Дописати коментар