Директор відповідає за все

Уже два роки в Києві триває відкритий конкурс на посаду керівника навчального закладу. Десятки шкіл очолили люди, які запропонували оригінальні, інноваційні ідеї розвитку навчальних закладів.
Одна з таких шкіл - Київська гімназія східних мов №1. Директор навчального закладу Оксана Проскура розповідає «Освіті України», з якими труднощами зіткнулася за два роки роботи, які додала проблеми та які завдання на майбутнє вважає першочерговими.

– Оксано Іллівно, Ви були серед перших переможців конкурсу на посаду директора. Чому вирішили взяти участь у конкурсі? Що хотіли змінити?

– Конкурс на посаду керівника навчального закладу співпав зі змінами і в освітній галузі, й у всьому суспільстві. Я і мої активні, завзяті колеги (вчителі, заступники шкіл) намагалися «рости», розвиватися, використовували кожну можливість для самоосвіти. В якийсь момент ми відчули, що вже виросли з «коротких штанців» попередніх посад. І завдяки конкурсу отримали можливість рухатися далі.

У 2014 році я навчалася на магістерській програмі в Київському університеті імені Бориса Грінченка, писала дипломну роботу про управління навчальним закладом на принципах лідерства. Уявляла, що керую навчальним закладом, І міркувала – яким хочу його бачити. Коли оголосили конкурс, одразу подала заявку на участь.

Хочу сказати, що концепції розвитку навчальних закладів багато в чому були схожими, адже вся галузь освіти потребує змін, і наші проекти та ідеї якраз і передбачали ці зміни (щодо медіаграмотності, профільного навчання, лідерства, проактивності тощо).

Конкурс круто змінив наше життя. Ми отримали свободу щодо висловлення ідей та їх реалізації. До речі, треба віддати належне Департаменту освіти і науки, молоді і спорту міста Києва, вони нас підтримали і підтримують нині.

– Ваше професійне життя до конкурсу було пов'язане з викладанням математики. Як сталося, що Ви стали директором гімназії, де вивчають сім східних мов?

– Я працювала в Оболонському районі і своє майбутнє бачила саме там. Мріяла, що стану директором школи, в якій, наприклад, математику викладатимуть англійською. Але послухати наші презентації прийшли й фахівці інших районних управлінь освіти, де були вакансії керівників шкіл.

Коли отримала пропозицію очолити Київську гімназію східних мов, скажу чесно: злякалася. Взяла трохи часу на роздуми і, вдягнувши темні окуляри, кепку, джинси, приїжджала сюди, ходила територією, намагалася зрозуміти – «моє» це чи ні. В якусь мить вирішила: якщо є можливість стати директором цього унікального навчального закладу, то треба це зробити. І жодного разу не пошкодувала про це рішення.

– Як зустрів нового директора колектив?

– Дуже добре пам’ятаю перший робочий день, 3 серпня 2015 року. Коли зайшла до кабінету – він був порожній, без жодного малюнку, книжки чи нормативного документа. «Жменька» вчителів і технічних працівників насторожено роздивлялися нового керівника, а в мене тремтіли руки й ноги (сміється. – Авт.). Врешті хтось сказав: починаємо працювати, а там життя покаже. Уже за годину ми пили каву, говорили про проблеми закладу і плани на майбутнє. Так почалася моя робота в гімназії. Пізніше я зрозуміла: в цьому навчальному закладі так часто змінювалися директори, що колектив звик працювати самостійно і дуже якісно.

Зізнаюся: було нелегко. Не всі педагоги готові до змін, не всі хочуть навчатися нового і впроваджувати новації в роботі.

Як уже казала, конкурс збігся зі змінами в суспільстві. Зміни в школі підтримують і батьки, і самі діти. Тому директор, який пропагує зміни, – уже не «один у полі воїн». Учителі теж не зможуть залишатися осторонь, пересидіти реформу у старій і затишній «зоні комфорту». Я пояснюю педагогам, що розпочинається Нова українська школа і ми маємо знайти свій шлях у ній.

– Із чого почали зміни у школі? І що змінилося в навчальному закладі за ці два роки?

– Насамперед почала змінювати освітнє середовище дітей. Влаштували зони відпочинку, поставили яскраві диванчики в коридорах, аби можна було сидіти під час перерви.

Найважче було змінити відчуття, що «вчитель завжди правий». Спочатку педагоги дивувалися: як це так, що учні можуть вільно зайти в кабінет до директора, висловити свої думки? Та й самі школярі деякий час побоювалися зі мною говорити. Але за рік я налагодила комунікації і з учнями, і з колегами. Нині мої двері завжди відчинені, а учні знають, що їхня думка – важлива.

У гімназії почали прислухатися до дітей. Влаштовуємо спільні родинні свята, акції. Наприклад, провели день інтеграції «Здорова дитина – здорова нація». Діти і вчителі вдягнули спортивну форму, а всі уроки були інтегрованими. Більшість занять відбулися на вулиці – сиділи на траві, говорили про спорт, про українців, які стали українськими чемпіонами, вирішували математичні задачі, які стосувалися здорового способу життя, тощо. Потім провели лінійку, на яку наші учні вдягнули свої нагороди. Як виявилося, таких було багато.

Я завжди намагаюся виходити за межі шаблонів. Наприклад, категорично проти того, щоб уроки будувалися за єдиним принципом – мета, домашнє завдання тощо. Кажу вчителям: якщо ви досягли результату, то навіть якщо сидите з дітьми в коридорі й на підлозі розв’язуєте задачі, – я визнаю, що це класно (Але, звісно, ніколи не погоджуся на те, щоб академічна свобода переходила у хаотичну вседозволеність.)

Серед наших досягнень – запровадження електронного щоденника. На мою думку, паперові щоденники відходять у минуле, не діло, що батьки бачать оцінки дитини раз у два тижні чи й узагалі наприкінці чверті, а з учителем спілкуються лише на батьківських зборах. У електронному щоденнику й оцінки, і домашні завдання мають з’являтися «сьогодні на сьогодні». Нині їх вносить оператор, який працює у школі.

На жаль, цей корисний інструмент трохи саботують самі вчителі (не звикли, що все треба робити вчасно й оперативно). Зате ініціативу гаряче підтримують батьки! Тому дуже сподіваюся, що в наступному році електронний щоденник працюватиме «як годинник».

Посилюємо й матеріально-технічну базу школи. Нещодавно, наприклад, отримали допомогу від китайського уряду. Десять років тому була підписана міжурядова угода між Україною і Китаєм про цільове постачання техніки на 7 мільйонів гривень нашій гімназії, але домовленість, на жаль, лишалася на папері. Й коли міністр освіти і науки Лілія Гриневич дізналася про цю угоду, то зробила все, щоб навчальний заклад отримав техніку. В серпні 2016 року вантаж із Китаю прибув до наших воріт, і ми всі разом розвантажували комп’ютери, ксерокси тощо. У результаті отримали три лінгафонні кабінети й іншу комп’ютерну техніку.

Також ми уклали угоду з Інститутом Конфуція і відкрили єдиний в Україні клас Конфуція. У нас працюють носії східних мов, волонтери з Китаю, Туреччини, Ірану, Кореї, інших держав.

Вдалося підвищити рівень результатів зовнішнього незалежного оцінювання (у минулому році увійшли до сотні кращих шкіл Києва). Утім, я не вважаю, що рівень навчальних досягнень дітей має оцінюватися виключно за результатами ЗНО. У нас навчаються діти іноземців, діти зі змішаних родин, для яких рідною є турецька, корейська, китайська мови. Ці гімназисти заслуговують на повагу хоча б за те, що вивчили українську. Показати високий рівень під час тестування їм складно.

З підготовкою до ЗНО пов’язана і ще одна наша новація. Я помітила, що діти, які з першого класу вивчають східні мови, після 9 класу йдуть із гімназії. Почала з’ясовувати: чому? Виявилося, що вони хочуть підготуватися до тестування (при вступі потрібні сертифікати з української, історії, математики, біології, хімії тощо), а мову відкладають на потім.

Ми подумали і зробили внутрішньокласну профілізацію: у 10 класі підсилили предмети, які учні планують складати на тестуванні. Наприклад, в одному класі трошки підсилили години математики, в іншому – історії, а третій зробили універсальним для тих дітей, які ще не визначилися. Це дало змогу учням продовжити вивчення східних мов.

– Ви підтримуєте творчу свободу вчителя, заохочуєте професійне зростання та розвиток педагогів. Наскільки вчителі сьогодні готові працювати за цими новими принципами, формувати ключові компетентності, реалізовувати наскрізні та традиційні змістові лінії тощо?

– Не всі готові до змін. Але, на мою думку, не можна вимагати від учителів, аби вони впроваджували нові ідеї, не надавши їм можливості побачити, як саме вони мають реалізовуватися. Звісно, чимало педагогів займаються самоосвітою і готові впроваджувати новації. Усіх інших треба спочатку навчити.

До речі, багатьом учителям соромно визнати, що так, як вони працювали 30 чи 40 років, уже не можна. Не тому, що це було неправильно, – просто сьогодні потрібно вчити інакше, окрім знань, закладати компетентність для самореалізації в майбутньому.

Тому одним з найважливіших завдань у новому навчальному році є для мене підготовка вчителів. Будемо влаштовувати тренінги, лекції, майстер-класи.

Ми змінили формат проведення педагогічних рад, це привнесло в роботу радість, задоволення, впевненість, натхнення. Мої заступники – дуже креативні люди, вони придумали, як цікаво і нестандартно поговорити, наприклад, про профорієнтацію. Кожен учитель говорив про те, що вплинуло на його вибір професії, зізнавався, чи жалкує про свій вибір, і показував іншу професію, яку колеги мали відгадати. Ці педради допомогли вчителям згуртуватися, розкритися. І діти побачили, що вчителі можуть бути цікавими й доступними. А я зрозуміла – не потрібно «тягнути» людей силоміць. Треба дати можливість реалізуватися тим, хто може і хоче. А тим, хто боїться, варто делікатно запропонувати повчитися. Можливо, хтось із педагогів передпенсійного віку і не зможе «перебудуватися». Що ж, кожен може бути корисний у рамках своїх можливостей.

Часто можна почути, що вчителям, мовляв, важко працювати. Це не зовсім так. Скажемо відверто: якщо любиш свою роботу, отримуєш драйв і позитивні емоції від спілкування з дітьми, – не може бути важко. Якщо говорити про соціальний статус учителя в Україні, то він невиправдано низький, це так: освітяни не належать до професійної категорії, яка отримує високі зарплати. Але все ж нещодавно заробітну плату збільшили. Серед позитиву – літні відпустки, можливість перепочити під час канікул.

Цікавий досвід намагаюся шукати скрізь, у всіх освітніх системах світу. Нещодавно, наприклад, узяла у відпустку книжку фінського директора Арі Покка. Читаю-читаю і раптом бачу запитання: де межа відповідальності директора? Почала думати: а справді, де межа моєї відповідальності? І зрозуміла, що відповідальність керівника починається одразу на вході до навчального закладу. Іншими словами, межі відповідальності директора у навчальному закладі просто не існує. Він відповідає за все.

– Сьогодні у суспільстві й освітній галузі йде розмова про автономію школи, висловлюються різні бачення і пропозиції. Які, на Вашу думку, додаткові повноваження зробили б роботу директора (і навчального закладу загалом) більш ефективною?

– Нещодавно я спілкувалася з білоруськими педагогами і запитала: як у них? Розповіли, що за результатами навчального року кращі педагоги отримують премії від директора. У школі є автономний фонд, і керівник може використати зекономлені кошти на преміювання вчителів, закупівлю техніки тощо. Було б непогано, якби такі повноваження були і в директорів українських шкіл. До речі, це було би стимулом і для економії енергоресурсів.

Також директорові не вистачає можливості приймати на роботу вчителів (чи звільняти).

Якщо буде перший «пілотний» чи експериментальний проект автономних навчальних закладів, я б хотіла, аби наша гімназія взяла участь у цьому проекті.

До речі, маю сказати чесно: коли йшла на конкурс, думала про ідеї, новації, але не про господарські речі. А без господарського досвіду та знань гарного керівника також не вийде.

– І як вирішуєте ці господарські й фінансові питання?

– Одним із принципів мого перспективного плану розвитку навчального закладу була фандрайзингова діяльність (фандрайзинг – це залучення грошових коштів та інших ресурсів для реалізації певного проекту. – Авт.). На жаль, у нас уже багато років школи асоціюються із «благодійними» внесками та «поборами» з батьків. Навіть анекдот з’явився: вхід на батьківські збори безкоштовний, вихід – платний. Я розуміла, що далі так тривати не може. Перекладати більшість фінансових питань на батьків – абсолютно неправильний шлях розвитку навчального закладу.

Окрім того, сьогодні школи отримують такі кошти з бюджету, про які ще кілька років годі було і мріяти. Нині й без «поборів» є дуже багато можливостей вирішити питання з ремонтом, підсилити матеріально-технічну базу тощо.

Перше, що я зробила, – відмінила ці ганебні внески до благодійного фонду. В нас же є друзі школи – депутати, меценати, інші впливові люди. Якщо до них звернутися і попросити взяти участь у конкретному проекті, вони з радістю допомагають.

Якщо є потреба – звертаюся до Ради гімназії і пропоную підтримати конкретний проект. Наприклад, ми започаткували «Галактику талантів» і кращі учні раз на рік отримують із благодійного фонду невелику премію.

До речі, раніше, ніж до меценатів, щодо коштів на ремонтні роботи та інше раджу звернутися спочатку до управління освіти. У цьому році, наприклад, після такого звернення ми отримали гроші з районного бюджету на ремонт кабінетів для перших класів.

– Якою Ви бачите гімназію за кілька років?

– Ми стоїмо в черзі на повну реконструкцію будівлі. Впевнена, що за кілька років це буде сучасний за зовнішнім виглядом навчальний заклад. Мрію, щоб у нашій школі могли навчатися діти з усіх регіонів країни, аби працював гуртожиток, а школа стала навчальним закладом повного дня – з гуртками, секціями.

Але і «внутрішньо» гімназія стає іншою. Наприклад, уже два роки ми проводимо рейтинговий набір у перші класи. Складаємо таблицю, де чітко видно, яка дитина стільки балів набрала. Перші 99 малюків стають учнями школи.

Запровадити цю систему було дуже непросто, адже багато років у гімназії працювали інші правила вступу. Розуміла, що ризикую, що це рішення дратує багатьох, а мій контракт було підписано всього на рік. Але ми змогли відстояти цю новацію, і нині вступ до гімназії відбувається прозоро.

Дуже хочу, щоб наші випускники не тільки опанували східну мову та інші предмети, а й уміли вести ділові переговори, були розумними, проактивними, самодостатніми, цікавими людьми з глобальним мисленням та українським серцем.

 

Спілкувалася Світлана ГАЛАТА, «Освіта України»