Не чекаючи «манни столичної», люди
влаштовують соціальне та економічне життя села
Люди літнього віку часто живуть
учорашнім днем – коли дерева були високими, трава зеленою, а вони – молодими.
Діти завжди мріють про майбутнє. Подружити два покоління, котрі символізують
«вчора» і «завтра» та змінювати життя своїми руками зуміли в невеликому селі на
Чернігівщині.
Ранок, хутір Остапівка поблизу села Макошино Менського району на
Чернігівщині. До місцевої «вітальні» (за
сумісництвом фельдшерсько-акушерського пункту) заходить вісімдесятидвохрічна
Ольга Степанівна Щербатенко, весело вітається. Заходять й інші. Запитують одне
одного про здоров’я, жартують, мовляв, якщо хворіємо – значить – живемо.
Приносять книжки. Література, звичайно,
читана-перечитана, але пенсіонери сміються, що одна з переваг «другої
молодості» - що скільки книжку не читай, кожного разу здається, що вперше. Але
нині у стареньких з’явилася цікава й відповідальна справа: разом з школярами вони пишуть історію села.
Усією громадою
Історія села – спільна, але кожна
людина літнього віку села Макошино та хуторів Остапівки, Рожківки й Котички має
в ній власну сторінку. На ній старенькі
діляться рецептами виживання в кризових ситуаціях, розповідають, як можна
залікувати рани, саботувати примусові роботи і, найголовніше – жити по совісті.
Ініціювала цю справу голова Макошинської благодійної
організації «Нащадки Аратти» Наталія Колесник. Організація була створена у 2004
році, коли велике й мальовниче село
стрімко занепадало. Ще наприкінці 90-х заводи з виготовлення сільгосптехніки та
залізобетонних виробів зупинилися, труби в Будинку культури (так гордо іменується
сільський клуб) розмерзлися. Дітей у Макошиному все меншало, а кількість
пенсіонерів – збільшувалася.
Завдання «Нащадки Аратти» спочатку ставили невеликі: опіку над соціально
беззахисними (старими й малими), організацію гуртків та позашкільного дозвілля.
Справа самоорганізації макошинцям сподобалась. Обрали нового голову
сільради – Кравцова Валерія Михайловича і, не чекаючи «манни столичної» (тобто
коштів на газифікацію та ремонт клубу) громадою почали піднімати соціальне та
економічне життя глибинки.
«Укрмова – суперкльова!»
Спочатку задружились з Дуврським коледжем з Великобританії. Макошинські
школярі з’їздили до Дувру,
потім в село приїхали англійські підлітки. На березі Десни поставили
старенькі намети, запалили ватру, закинули рибальську волосінь. Дуже швидко в
Англії на поїздку до України стали записуватися в чергу. В минулому році сюди
приїхали 40 англійських дітей і 40 українських. В цьому році в таборі також 40
англійців і 60 – наших (з усього району). Сільські діти з задоволенням вчать
англійських підлітків української мови, а на футболках (своїх і закордонних
друзів) пишуть не зовсім літературно,
але дуже щиро: «Укрмова – суперкльова!».
«Індіанські» пригоди на Десні
Сільські хлоп’ята розповіли, що ровесники з Великобританії спочатку дуже
дивувалися: мовляв, а де ваші ведмеді? Але місцеві хлопці честь села не
посоромили: показали трюки на ходулях та «польоти» на трапеції. Гукнули
чотирирічного Сергійка Параду і він показав справжні шедеври циркової
акробатики. Циркова трупа в невеликому українському селі для англійців стала
неабиякою несподіванкою. Трупа «Юність», до речі – дивовижна. Організована вона
ще в вісімдесяті, після занепаду дев’яностих відроджена, і нині є єдиною в
Україні селищною цирковою трупою, яка отримала звання зразкової. Діти
їздять на гастролі до Данії,
Єгипту. Є навіть циркові династії –
наприклад, акробати Валентина Анатоліївна Бур та її донька Аліна.
Для повноти ефекту англійським друзям розповіли, що в селі є своя «Індія»
(це чистісінька правда, так називають район селища). Засмаглі «індіанці» на
ведмедів, звичайно, не полюють, але історії про метрові щуки розповідають
залюбки. І так само радо проводять для гостей села «майстер-класи» з
риболовлі. Англійські підлітки потім
розповідають удома історії про неймовірні пригоди на Десні й журяться, що в
їхній місцевій річечці «водиться» тільки таблиця Менделєєва.
Як голова лелечат рятував
Між тим, і циркова трупа, і три футбольних команди, і гуртки (вишивання,
«вмілі руки», комп’ютерний та багато інших) якраз і є результатом відродження
ініціативи громади. Голова селищної ради Валерій Кравцов жартує, що був момент,
коли в селі лишились дві тисячі людей (тисяча – пенсіонери) і соціальна сфера.
Тоді й було вирішено робити все своїми силами: будувати спортзал, ремонтувати
школу й дитсадок, реконструювати очисні споруди (цю роботу закінчили в 2005
році і нині в Десну не потрапляє жодної краплі каналізаційних стоків) і
газифікувати селище. У 2007 році громада взяла кредит на проведення 42
кілометрів газопроводу. Голова робить ставку на збереження екологічної чистоти
Придесення й розвиток сільського туризму.
Селище невеличке, але тут – і спуск на плотах, і риболовля, і ожина та
гриби в лісі. Сьогодні в Макошине приїжджають десятки сімей з Москви й
Петербурга (село традиційно виручає залізна дорога), яким імпонує привітність
сельчан і страшенно подобаються місцеві ціни.
«У
2009 році, - розповідає Валерій Кравцов, - ми перекрили дах Будинку
культури, в цьому році до Дня
незалежності плануємо відкрити спортивний зал. Головне – змінити свідомість людей, щоб вони не чекали подачок, а
змінювали життя своїми руками».
Голова трохи лукавить: опалення у відремонтованому клубі все ще не працює,
а за Десною на хуторах жителі іменують себе робінзонами із-за відірваності від
цивілізації. Але макошинці обирають Валерія Кравцова на посаду голови вже
втретє – надто помітні зміни відбуваються в селі в останні роки. До того ж як
не намагається відставний офіцер Кравцов триматися солідно й серйозно,
односельці знають – він пам’ятає не лише про людей, а й про птахів. І коли
вітер скинув гніздо біля дому голови, вся родина годувала лелечат жабами, аж
доки старі птахи повернулися в гніздо. Перед сусідами віджартовувався:
мовляв, рятуємо бусьок, щоб було кому
немовлят в село приносити! До речі, стодвадцятирічний дуб на хуторі Остапівка
спиляти на дошки також голова не дозволив.
Одна з позитивних змін (для села чи
не найголовніша) – залучення людей літнього віку до життя громади, увага до
стареньких і, як кажуть в Макошиному, діалог поколінь.
Досвід виживання: пам’ятати, щоб
не знадобився
Благодійна організація «Нащадки Аратти» не тільки влаштовує табори
відпочинку. Її волонтери взяли під опіку сто тридцять сімей Макошиного. Завдяки
співпраці з німецьким фондом «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» та програмі
«Місце зустрічі: діалог» волонтери
допомагають ветеранам, остарбайтерам і просто літнім людям. Завдання програми –
не тільки бути корисними стареньким, але
й зробити так, щоб їхній досвід став корисним для суспільства.
Директор
Макошинської школи Наталія Коновець
каже, що приклади того, як потрібно жити й діяти для добра людей та України
молодь сьогодні намагається відшукати в книжках. (Макошинські школярі,
наприклад, зачитуються популярною книжкою Мирослава Дочинця «Вічник». Книга
була номінована на здобуття Шевченківської премії 2012 року і є життєписом
закарпатського мудреця Андрій Ворона.) «Але й у нас, - посміхається директорка,
- чи не в кожному житті прикладів людяності – на добру книгу». Насамперед це стосується досвіду виживання та
взаємодопомоги за тоталітарних режимів: у гетто, концтаборах, ГУЛАГу, в часи
голоду. (На сільській вулиці і нині
можна почути розповідь, як матері та бабусі носили на станцію хліб і теплі речі, коли в село прибув ешелон з
голодними дітьми Поволжя. Багатьох дітей тоді просто розібрали по хатах.)
Ніхто не хоче, щоб цей досвід знову знадобився, але він має стати
пересторогою спробам будувати нові тоталітарні суспільства. Та й для самих стареньких спілкування одне з
одним та з молоддю корисне: вони відчувають себе потрібними. З літніми людьми в
Макошино дружать цілі класи! Наприклад, учні 5-го класу (класний керівник Надія
Бусол) взяли шефство над вісімдесятидев’ятирічною Надією Степанівною Рачок, яка
пережила блокаду Ленінграду. І ходять до неї в гості не з примусу, а з
задоволення. «Стареньким потрібна не так хлібина, як увага», - переконана
директорка.
Село
в альбомі
До речі, макошинці придумали й нестандартний спосіб спілкування людей
літнього віку та молоді. Як було сказано вище, вони почали писати історію села!
Два роки тому «Нащадки Аратти» почали проект «Сива стежина в сто доріг»,
який намагається активізувати літніх людей до участі в громадському житті,
відчути себе потрібними й важливими.
Старшокласники розпитують старших, збирають старі світлини, записують їхні
історії. У великому альбомі (який в майбутньому може стати книжкою) пишеться
життєпис села. Зібрано фото часів громадянської війни (початок минулого
століття), спогади про колективізацію, голод, війну, примусову працю в
Німеччині, а також – фото першої сільської школи, історія сільського драмтеатру
(фото з 1918 року), перший склад хору
«Полісся» 1924 року, і – обличчя, обличчя, обличчя. Саме ці люди – в кирзових
чоботях узимку і босоніж улітку, з сором’язливими посмішками і одній
празниковій сорочці на всіх світлинах за півстоліття життя - відбудовували село
після пожеж та повоєнних руїн, ростили дітей, рахували палички трудоднів, виручали
одне-одного, співали й ніколи не жалілися на свою долю.
«Синя пов’язка» охоронної грамоти
Зустрічаюся з Валентиною Дем’янівною Білець, 1924 року народження. В світлій хустині, спокійна й привітна. Пальці
рук майже не гнуться: у шістнадцять років Валентина Степанівна будувала
вузькоколійку в окупації. «Діти ледь не примерзали до шпал, - згадує жінка, -
зате ми носили сині пов’язки, а це був знак для патрулів, що нас не можна
забирати на примусову працю в Німеччину». За роботу на вузькоколійці давали
кілька ложок крупи, буханець хліба на тиждень.
Перед війною Валентина Степанівна закінчила 9 класів, 22
червня мала бути випускна вечірка. А натомість – побігли ховатися від бомб під
кручі.
Після війни працювала
в госпіталі. Каже: «Головне – і в найгірших ситуаціях залишатися людиною. Бо на
чужій біді ні статків, ні зиску не надбаєш, все за водою піде. Та й імена
активістів продрозверстки чи поліцаїв люди
з пам’яті викреслили, а прізвище засновника українського театру в селі (1918
рік) Петра Павловича Юркевича, котрий дружив з Кропивницьким, пам’ятають».
«Нині можна жити, - підсумовує старенька. - Тільки б пенсію трохи збільшили. А то вся на
ліки витрачається».
Найсмачніші равлики
Зустрічаюсь ще з однією героїнею сільського життєпису - Галиною Семенівною
Лавською, 31 року народження. З розповідей батьків знає про розкуркулення
їхньої сім’ї¸ яка жила на хуторі Остапівка. У них були корівка й кінь –
справжнє багатство для сільських активістів. Мати розповіла їй, що
розкуркулювали місцеві, сусіди. Вже холодно було, але кожушину, в яку мати
кутала малу Галинку, все одно зняли.
В колгоспі Галина Семенівна працювала з четвертого класу. У післявоєнні роки хутір часто заливало:
худоба на фермі по шию в воді стояла. На два-три місяці хутір перетворювався на
острів.
«У
1947 році голод був, то ми коржики з лободи пекли, макуху запарювали. Ще й досі ті «рецепти» пам’ятаю.
Розповідаю школярам, які смачні равлики, запечені на вогнищі. А цілющими травами
можна цілу аптеку замінити».
В
гостях у «робінзонів»
Влітку з хуторів до села можна дістатися
двома способами: вплав і поромом. Є ще далекий об’їзний шлях залізничним
мостом, але на нього, як кажуть місцеві,
ні бензину, ні кінських сил не напасешся. Паром працює з червня і до
першого льоду.
Дерев’яна платформа, на яку заїжджає
тракторець, мотоцикл з коляскою і віз із сіном,
скрипить і крениться на один бік. Але поромник Сашко заспокоює: мовляв,
піднімайтесь «на борт», поїдемо з вітерцем!
«Пасажири» беруться за сталевий канат
(одному поромнику його з місця не зрушити) і ми рушаємо до Остапівки. В гарну
погоду плисти на поромі – чисте щастя. В дощ, теоретично, можна сховатись в
маленькій «кабіні» з саморобною лавочкою. Перевіз платний: за велосипед треба
заплатити 2 гривні, гужовий транспорт – 8,
трактор без причепа – 25, комбайн
– 70. З сільськими статками, як кажуть місцеві, не наїздишся.
За перевозом видніється зачинений
хутірський клуб у заростях кропиви. Шибки вибиті, в кімнаті, де була бібліотека, давно поселились горобці. ФАП, магазинчик,
хліб та пошта два рази на тиждень – ось і вся цивілізація.
Над першим же чистеньким будиночком, який вигулькує з заростей кропиви,
видніється вицвіла ветеранська стрічка. Тут живе перша «співачка» і жартівниця
на селі, Ольга Степанівна Щербатенко. Маленького зросту, худенька, схожа на пташку бабуся,
усміхаючись, розповідає про своє життя. Коржики з лободи (33 рік), щавляники
(41-45 рік), знову коржики з лободи (47 рік). Потім – «старшою куди пошлють» в
колгоспі. Дітей виростила, внуків і правнуків дочекалася. Для всього роду Ольга
Степанівна – приклад стійкості й вміння жити з посмішкою.
До речі, в голови Валерія Кравцова вона
запитує, коли клуб відкриють. Валерій Михайлович обнадіює: мовляв, у вересні
почнуть ремонт. Благодійна організація «Нащадки Аратти» обіцяє культурну
програму і навіть перевіз (планують купити великий човен). «Восени, - каже
Наталія Колесник, - заспіваємо на вечорницях».
До
школи на тракторі
В Остапівці живе півтори сотні дорослих і дев’ять дітей. П’ятеро школярів вчаться в
Ядутах (це вже інший, Борзнянський район), але автобус з Ядут доїжджає лише до
Майорівки. Потім асфальтова дорога закінчується і до Остапівки треба
чимчикувати два кілометри пішки.
«Моя Даринка в цьому році йде в перший клас, - журиться Світлана Шепоніна,
- але до школи – хоч на крилах лети. Автобус до нас не доїжджає, дорога
розбита. Дві районні адміністрації – Менська і Борзнянська вирішують питання з дорогою, але грошей поки
що ні в кого немає».
Школа в Ядутах хороша, навчаються діти з задоволенням, але восени й навесні
два кілометри бездоріжжя, буває, доводиться долати на тракторі. Але й трактор допомагає не завжди – в деякі
роки вода повністю відрізає хутір від цивілізації. У 94 році, наприклад, хутори повністю відрізало від цивілізації.
Хліб і ліки доставляли на човнах. Селяни
жартують, що їм не звичайний, а підводний човен потрібен. Втім, переїжджати в
село не квапляться. Навпаки, ще й приїжджих агітують у них залишатися. Кажуть:
місто ослаблює людину, а природа – робить сильнішою.
***
«В шістдесят п’ять життя тільки починається!», - каже європеєць. «В шістдесят п’ять
починаються проблеми», - зітхають українці. Мовляв, це тільки «там» пенсіонер
створить громадську організацію, спілкуватиметься, мандруватиме й відчуватиме
себе потрібним. Макошинський досвід
свідчить: ми можемо зробити так, щоб літні люди не відчували себе «баластом
історії». Для початку, треба просто
«познайомити» їх з дітьми.
Рядки з учнівських творів
«Дітки, радійте життю!»
«Нещодавно прочитала книжку «Вічник» Мирослава Дочинця. Його головний герой –
карпатський мудрець Андрій Ворон вчився мудрості в Чорному лісі, в таборі й на засланні.
Ми разом з людьми старшого віку пишемо історію села. В макошинському
кожному дворі можна зустріти такого «вічника»! Старші люди розповідають, що
треба бачити все живе довкола й і
радіти всьому: травині, дереву, грибові,
птиці, звіру, землі, небу. Кажуть: дітки, радійте життю, живіть гідно й
порядно.»
Олена Хатамова,
учениця 11 класу
«Жити
щасливо, незважаючи ні на що»
«Учора навідали
бабусю Валю (Лагункову Валентину Михайлівну. – Авт.). У війну її
забрали в Німеччину, їй тоді п’ятнадцять
років було. Розказала, як працювала на військовій фабриці в місті Зуль. На ніч
їм давали сім дрібненьких картоплин, а на обід – супчик з капусти. У 1945 році
остарбайтерів звільнили американці, додому потім три місяці добиралися,
голодні, але щасливі.
Тьотя Валя каже: дітки, ніколи не можна опускати руки й зневірюватись. В
цьому житті не важко бути нещасним, значно важче протистояти обставинам і жити
щасливо, незважаючи ні на що».
Олена Сушко, учениця
11-го класу.
Бабусині пісні про любов
Ми з друзями записуємо розповіді дідусів і бабусь з нашого села. Тепер
знаю, що навіть сільські мовчуни й відлюдники – цікавезні.
Дивлячись на цих бабусь, розумію, що моя власна бабуся – не вічна, може
піти від мене. Тому хочу зробити для неї
щось особливе, хороше. Записую її пісні. Ви не повірите, але всі вони – веселі,
про віру, надію й любов.»
Рибенок Ірина, учениця 11 класу
Совість
і статистика
Кожен п’ятий українець є людиною похилого віку, кожен шостий – самотній. За
даними голови парламентського комітету у
справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерія Сушкевича, в
минулому році Територіальними центрами соціального обслуговування не були
охоплені і не отримали гарантованих законами України послуг та були вимушені
самостійно долати складні життєві обставини 265 тисяч людей похилого віку та інвалідів. В перекладі
на людську мову це означає, що українська держава (громади, міста та містечка)
залишили напризволяще 265 тисяч безпомічних людей.
Макошинців у цьому списку - немає.
Київ – Макошине – Київ
23 липня, 2012 рік. № 30
Немає коментарів:
Дописати коментар