Василь Оксеньчук: «Сонце, степ, яблука біля дороги. А навколо вибухають міни…»

Студенти першими вийшли на Майдан у листопаді 2013 року. Навесні 2014-го багато з них першими пішли до військкоматів – записуватися добровольцями. Так вчинив і першокурсник Київського національного університету імені Тараса Шевченка Василь Оксеньчук.

Ми зустрілися з хлопцем за кілька годин до відправлення потягу – Василь повертався в зону бойових дій після відпустки. Поцікавилися: як змінилося його світосприйняття і півроку на війні і, найважливіше, – яким бачить своє майбутнє?

Василь родом з Нововолинська, до Інституту журналістики вступив у 2013 році. Під час Майдану складав першу сесію, майже щодня після пар їхав у наметове містечко. Але активним учасником себе не вважає – каже, що рух за євроінтеграцію його не надто приваблював. Усе змінилося в березні, коли сусідня держава почала окупацію Криму. Василь із тривогою стежив за новинами, переживав за кримських татар, із гордістю дивився, як співають гімн України курсанти-нахімовці в Севастополі, як підрозділ полковника Юлія Мамчура захищає аеропорт «Бельбек»…

У травні не витримав – склав у наплічник зубну щітку, кілька футболок, джинси і поїхав на схід у добровольчий батальйон «Азов».

– Про це рішення сказав тільки дівчині, – згадує Василь. – Навіть університет не повідомив – боявся, що вирішення питання забере надто багато часу. Сказав собі: треба їхати – й крапка! Якщо не поїду – шкодуватиму все життя.

Автомат на відстані руки

12 травня Василь був уже в «Азові». Наступного ранку став у стрій: вогнева підготовка, тактичні навчання, чергування по табору. Навчали захоплювати будівлі, переміщуватися вулицями під обстрілом, прикривати одне одного.

База батальйону розміщувалася в Бердянську – біля тихого й теплого моря. Але хлопцям було не до купань.

– Було дивне відчуття нереальності того, що відбувається, – розповідає Василь. – Усі ходять зі зброєю – навіть до вбиральні. Лягаєш спати – кладеш автомат на відстані руки.

13 травня бійці батальйону разом з іншими військовими звільняли Маріуполь. Новеньких у бій не взяли, запевнили: ще повоюєте…

Незабаром перебазувалися у село Урзуф на Донеччині, на одну з дач Віктора Януковича. Криклива розкіш маєтку дисонувала з українськими піснями, опівнічними розмовами про майбутнє, із самовідданістю і веселим аскетизмом побуту.

Цигарки і цукерки

Часто спілкувалися з місцевими мешканцями. Намагалися зрозуміти, чому ті не протестували проти сепаратизму, не об’єднувалися.

– І я, і хлопці почули чимало слів підтримки (у Маріуполі одна з жінок у магазині дала 500 гривень: мовляв, беріть, синочки, на цигарки і цукерки), – розповідає Василь. – Але позиція багатьох була дивною: відчувалася аморфність, невпевненість. Люди просто не розуміли, що можуть бути активними і щось робити самі! У багатьох дуже виразна патерналістська позиція – вони чекають, що хтось має все зробити за них. А нині час такий, що треба брати відповідальність на себе.

Хлопці робили диверсійні вилазки, багато тренувалися. Поступово звільнялися від цивільних стереотипів. Коли друзі «з мирного життя» запитували, чи влучно він стріляє, Василь тільки посміхався. Бо ж зона бойових дій – не тир! На заняттях з вогневої підготовки командири пояснювали: потрапив у «силует», отже – противник знешкоджений.

– Ми робили диверсійні вилазки, рвалися в бій, – згадує Василь. – Усі розмови були про те, що потрібно йти в наступ, виганяти сепаратистів і російських військових з території України.

       Військове «хрещення»

Бажаючи чимшвидше потрапити на передову, Василь із друзями погодилися на пропозицію перейти до батальйону «Шахтарськ».

 – Але коли приїхали на базу батальйону – дуже здивувалися, що ні в кого немає зброї, – продовжує хлопець. – Навіть подумали, що нас як наймолодших спеціально відправили подалі від передової.

Утім, зброю швидко видали – не нову, але в доброму стані, дбайливо змащену. Пізно ввечері 27 липня надійшла команда: збиратися на виїзд. Куди саме – військова таємниця.

– Виїхали перед світанком, – каже Василь. – Телефони в зоні бойових дій могли прослуховувати, тому мобільні забрали. Їхати хотіли всі; ті, кого залишили в таборі, були дуже засмучені.

Автобусами, КамАЗами, «уазиками-таблетками» та іншим «різномастим» транспортом батальйон дістався місця призначення. На табличці побачили напис: «Піски».

 – Це нині всі чудово орієнтуються в топонімії Донбасу, назви «Піски», «Щастя», «Райгородка» говорять самі за себе, – всміхається хлопець. – А тоді навіть приблизно не уявляли, де ті Піски знаходяться. Отримали наказ: зачистити населений пункт від терористів. Наказ виконали. Ми спочатку йшли серйозні, у повній бойовій готовності. Потім зрозуміли, що в селі лише кілька стареньких. Бій (там були танки, БТРи, кулемети) тривав неподалік, і ми побігли далі, до траси. Раптом бачу табличку: «Донецьк». Ого! Навіть уявити не міг, що ми так близько. Бачу, як блищать на сонці термінали Донецького аеропорту. Хлопці кричать: лягай, влучать! А я стою і очей відвести не можу… Після бою повернулися в село, почали зривати яблука і грушки з дерев – зголодніли. Під час бою ні страху не було, ні спеки, ні ваги бронежилетів не відчували. Навіть сміялись. А після закінчення відчули, що страшенно втомилися. Тільки сіли відпочити – почався мінометний обстріл. Думали, що це якась помилка і все припиниться. Але ні, міни почали вибухати у сусідньому дворі. А в нас такого досвіду ще не було. Що робити? Спочатку побігли в підвал, потім зрозуміли, що це укриття ненадійне. Частина бійців виїхали на машинах, а ми затрималися і відстали. Вирішили йти пішки. Та дорога і нині – перед очима. Сонце, яблука в садах, квіти біля дороги. А навколо вибухають міни. Це дуже страшно. Падаєш обличчям у траву і молишся, щоб пронесло…

Наші справи говорять за нас

Василь зізнається: багато речей переоцінив, зрозумів, що багато з того, що турбувало в звичному житті, – дрібниці. За місяці війни отримав більше досвіду, ніж за багато років життя.

Наприклад, війна навчила оцінювати людей винятково за їхніми справами. Бо на словах можна бути супергероєм, але перший же бій показує, хто чого вартий. Про взаємовиручку і відчуття ліктя у батальйоні навіть не говорять, це – само собою. Навіть той, з ким перед боєм до хрипоти сперечалися, «прикриє» чи в разі поранення витягне з-під обстрілу. До речі, відчайдухами є не тільки хлопці, а й дівчата. Наприклад, студентка-філолог КНУ Марина Іскровська (позивний «Іскра») під час бою під Іловайськом без роздумів кинулася витягати поранених. Дівчині лише вісімнадцять, але вона – одна з кращих. Брала участь у боях біля Пісків, Іловайська, Мар’їнки та Маріуполя.

– Один з бійців отримав смертельне поранення, але вона все одно його тягнула, не кинула, – додає Василь. – «Іскра» не раз говорила: інколи краща допомога пораненому – прикрити вогнем. Так і є. Я радий, що зустрів таких людей.

Оборона Маріуполя

Після розформування батальйону особливого призначення «Шахтарськ» Василь з іншими бійцями перейшли до добровольчого батальйону «Свята Марія». З вересня угруповання допомагає захищати Маріуполь.

 – Це був тривожний час, – каже Василь. – Щодня чекали штурму міста, адже Росії потрібен був «коридор» до Криму. Сотні людей вийшли рити окопи, щоб не дати пройти ворожій техніці. На підступах до міста встановлювали бетонні протитанкові блоки, школярі та студенти розфарбовували їх у кольори українського прапора. Дорослі й малі одягли вишиванки. Таке бажання відстояти місто дуже надихало.

На зібрані кошти – камера і «згущенки»

У листопаді Василь Оксеньчук отримав відпустку. Друзі з Інституту журналістики через мережу Фейсбук оголосили збір коштів – на купівлю теплих речей для однокурсника. До акції приєдналися і викладачі, і студенти інших курсів. Назбирали близько шести тисяч гривень. Запитую у Василя: одяг купив? Відповідає: купив камеру і згущенку. Камера – щоб вести аеророзвідку, а згущенка – це універсальна «фронтова валюта». Її можна обмінювати на потрібні речі, банки продукту вистачає на добу на блокпості. Окрім того, це – дуже смачно, зізнається хлопець.

Восени налагодили співпрацю і з координаційною радою КНУ, що допомагає студентам, які воюють. Від університету отримали спальники, бушлати, тактичні пояси, медичні препарати. А ще – листи від дітей зі словами підтримки. Ці листи береже кожен боєць батальйону.

Насамкінець запитую, чи не шкодує Василь про своє рішення змінити університетські лекції на фронтову «науку». Він віджартовується: «Та звісно, кожного разу, коли падаю на землю під час обстрілу, думаю,  що я тут роблю?». Але закінчує серйозно: «Воюватиму, скільки буде потрібно. Усі в батальйоні так налаштовані».

Світлана ГАЛАТА, «Освіта України»

2014