ШКОЛА НА КОРДОНІ

      Від села Євсуг, що у Біловодському районі на Луганщині, – двадцять кілометрів до кордону з Росією, сорок – до Новоайдару і майже стільки ж – до містечка Щастя. Лінія розмежування проходить недалеко від цього населеного пункту. А дзеркалом його життя (як, зрештою, багатьох прифронтових селищ) завжди є школа. Якщо зайти до навчального закладу Євсуга, не можна не помітити вишиванок – саме цей одяг обирають багато дітей, учителів, батьків. Для мешканців села це – не просто одяг, а ознака вибору, українськості. Тут навіть першокласники, не задумуючись, вітаються: «Слава Україні!».

Події останніх років намагалися «виштовхнути» селян зі звичного життя, переконань та планів на майбутнє. Але марно. Може, саме завдяки українськомовному навчальному закладові і вчителям-патріотам навесні 2014 в селі не «дебоширили» сепаратисти, а на «русскомірскіє» розмови можна було отримати не дуже педагогічну, але щиру селянську відповідь. 

Утім, ситуація у Євсузі теж була тривожною. На кордоні (до якого, як жартують у селі, півгодини на танку) розміщувалось одне з найпотужніших російських військових угруповань. Міста і населені пункти один за одним захоплювали сепаратисти та військові без розпізнавальних знаків. Жителі села зітхнули з полегшенням, коли добровольчі батальйони у травні 2014-го відбили у терористів Новоайдар, а в червні – містечко Щастя. Дивом уцілів і міст через річку Євсуг – піротехнічний загін Державної служби з надзвичайних ситуацій виявив на ньому десять кілограмів вибухівки. За кожним безпілотником, що прилітав з РФ, люди стежили з тривогою. Після одного з таких прильотів вибухнув склад боєприпасів у військовій частині в одному з сусідніх населених пунктів.
– Вибухова хвиля докотилася і до нас, – розповідає директор Євсузької школи Людмила Комлик. – Було дуже страшно… 

Людмила Миколаївна у школі працює 25 років, прийшла сюди одразу після закінчення Луганського педагогічного інституту. Директором стала у 2014 році.  За час її керівництва у школі невеличкого прифронтового села зроблено більше, ніж за два десятиліття до цього. Слухаю розповідь про новий дитячий садочок, збір книжок, ремонт, новий дах і не втримуюсь, кажу: молодці! 
– Це не ми молодці, а військові і волонтери, які нам увесь час допомагають, – посміхається директорка. 

ПРО ТРУБИ І СИМВОЛИ 

Розповідає, що ще в 2013 році школа подала заявку на обласний конкурс проектів та програм місцевого самоврядування. І виграла! 
– Ми написали проект про реконструкцію школи і на початку 2014 року дізналися, що наша школа – серед переможців, – розповідає Людмила Миколаївна. – Перші кошти надійшли, коли схід уже був у полум’ї війни. 
Садочок населеному пунктові був потрібен давно. У вісімдесятих роках дошкільних закладів тут було навіть два, але в дев’яностих вони закрилися… Батьки писали в усі інстанції, але результату не було. Тому керівництво школи запропонувало: відділити одне «крило» будівлі для дошкільнят. «Фронт робіт» був величезним – замінити труби, відремонтувати підлогу, переклеїти шпалери, купити меблі. У вересні 2014-го все це було тільки в мріях. Новим відліком шкільної історії Людмила Миколаївна вважає день, коли біля села розташувався добровольчий батальйон територіальної оборони «Київ-12».
– До нас зайшов «політрук» Юрій Петрович і запитав, чи не допоможемо їм з холодильником, – розповідає вона. – Було спекотно, і продукти у хлопців псувалися. Звісно, ми виручили. Військові також запитали: чим можуть допомогти? Я розповіла, що приміщення для дошкільнят ще не відремонтоване. Відповів, що допоможуть. Почали з каналізації. І місцеві жителі, і хлопці з батальйону копали траншеї для заміни труб. Жартували: мовляв, це відрядження на окопні роботи. Киян змінили кіровоградці. І теж зразу до школи: що корисного можуть зробити? Окрім іншого, підтримали школу продуктами, щоб у їдальні можна було готувати обіди для учнів. Так осінь 2014 року стала для школи справжнім культурним проривом. Українські військові розповідали школярам про правила безпеки, навчали збирати і розбирати зброю, старшокласники і вояки проводили турнір з волейболу і шахів. 
– Кияни жартували, що ніяк не можуть в євсужан у волейбол виграти, – згадує директор. – Фінал змагань був на початку грудня, і місцеві виграли! 
Звісно, на такі змагання приходили всі – і діти, і вчителі, і батьки. З кожним днем школа зміцнювала позиції культурного осередку села. Одразу взялися плести маскувальну сітку, у спортзалі натягнули основу, почали збирати клаптики тканини. – Коли тільки починали плести, ентузіастів було небагато, – згадує Людмила Миколаївна. – А коли подружилися з військовими, припрошувати вже не треба було. Першу сітку робили два тижні, а другу – три дні. І батьки приходили, говорили: мовляв, теж хочемо хлопцям допомогти.

«ЗШИТІ» ОБЕРЕГАМИ

…У грудні 2014 зі шкільних вікон побачили, як до села увійшла одна з мотострілкових частин ЗСУ. – Вітер був пронизливий, сніг, холод, – згадує директор. – А хлопці на БТРах, на броні. Перша думка була – як їм відігрітися… 
Не встигли заглушити мотори, як один з армійців, учитель фізичної культури з Бердичева Василь Гарбуз – уже на порозі школи. Розповів, які секції вів, запропонував навчати місцевих школярів. Тож хлопці та дівчата почали займатися із «військовим тренером». На Різдво учнів запросили на захід країни, до Коломиї. Вражень було – море. До речі, східняки показали дітям з Коломиї, як роблять обереги. (Це ініціатива вчителя трудового навчання Світлани Мартиненко.)
– Коли передаємо обереги військовим, то завжди запитуємо, звідки вони, – розповідає Людмила Миколаївна. – І ставимо на карті кружечок. Нещодавно один з гостей зауважив: якщо ці позначки з’єднати, то вся країна на карті буде «зшита»… 

…І ВЧИТЕЛІ, І ВИКОНРОБИ

– Одного дня до нас приїхав представник Норвезької ради у справах біженців, – продовжує директор. – Вони допомагають громадам, які знаходяться на лінії вогню. А наше село – все-таки трохи далі. Але добре, що приїхав. Я розказала, що до 1 вересня 2015 року  в нас буде навчально-виховний комплекс, сучасні класні кімнати і затишні спальні для дошкільнят. Гості дивилися на обідрані стіни і, мабуть, не дуже вірили. Норвежці запропонували будівельні матеріали. Спочатку – цемент. 
– Я кажу: звичайно, давайте! – сміється Людмила Миколаївна. – І зразу ж підраховую – цемент мені як знахідка буде і для ремонту підлоги, і для укладання кахлів. Можна сказати, що в той момент ми з учителями у виконробів «перекваліфікувалися», рахуємо, мізкуємо. Використали, відзвітували. 
Побачивши швидкий результат, представники організації допомогли ще й з деревиною. Потім замовили пластикову стінку, що відділяє основну школу від садочка. Увесь цей час директорові «муляла» ще одна проблема – дах. Під час рясного дощу і в спортзалі, і в кабінеті інформатики доводилося чергувати з відрами і ганчірками. Не дуже й сподіваючись на позитивну відповідь, директор попросила у представника Норвезької ради ще й матеріали на дах. Їх привезли, але перекривати дах не було кому… 
– І тут до нас приїхав батальйон Кульчицького, – каже директор. – Хлопці у перші ж дні впорядкували стадіон, викосили траву. А як почали грати у футбол – всі місцеві збіглися. Командир взводу штурмової підготовки з позивним «Арсенал» сам прийшов і запропонував допомогу.
Директор довго не думала, погодилася. Військовий зібрав команду з шести добровольців – і за кілька днів хлопці вже розбирали старе дрантя, яке називалось дахом. 
– На вулиці – плюс сорок, а вони працюють, – згадує жінка. – Починали о п’ятій ранку, потім відпочивали, а як спека спадала – знову за роботу. Ми одразу зізналися, що заплатити не зможемо. Відповіли: та нащо нам ваші гроші! 
Коштів на оплату праці у школи не було, але вчителі вирішили, що годуватимуть бійців домашніми обідами. Тому і вдома не відпочивали – смажили, варили, пекли. Рівно через місяць, першого вересня, робота була закінчена.

БОЙОВИЙ ГОПАК І КНИЖКИ

23 серпня 2015 року, як і планували, у школі відкрили дитячий садочок «Веселка». Нині у НВК навчаються 90 учнів і 20 дошкільнят. На відкриття прийшли і бійці батальйону імені Сергія Кульчицького, і фахівці з Групи цивільно-військового співробітництва в Луганській області. До речі, останнім учителі особливо вдячні. Адже саме вони організовують у селі (читай: школі. – Авт.) концерти та зустрічі. Після виступу хлопців з Федерації бойового гопака і нині можна побачити, як сільські хлопці «рубаються» на мечах та шаблях. А ще вони мріють повторити змагання з туристичної майстерності, які провели разом з бійцями батальйону.
– Щоб виховувати патріотизм, високі слова не потрібні, – переконана директор. – А от те, як «на рівних» варили з бійцями кашу і подавали один одному хліб, діти обов’язково запам’ятають. 
Нині школа збирає літературу для своєї бібліотеки. З цим тут теж пов’язана особлива історія. 
– Якось зайшов до нас боєць з позивним «Хмара», розбалакалися. Дуже освічена людина, чудово знає історію, сучасну літературу. Один твір називає, інший, а я не знаю, – щиро зізнається Людмила Миколаївна. – Так соромно стало, що директор, а не читала. Пішла в бібліотеку, запитую ці книжки, а їх, виявляється, немає. Тому просимо і волонтерів, і вчителів про допомогу. Будемо вдячні за літературу!

Співрозмовниця не втомлюється повторювати слова подяки.

– Були моменти, коли нам здавалося, що нічого не вийде, що в країні є важливіші проблеми, – каже директор. – І кожного разу надходила допомога. Разом ми – сила, я в цьому постійно пересвідчуюсь. 

Світлана ГАЛАТА, "Освіта України",

№ 41 від 12 жовтня 2015 року