«Пам’ятаю ніч на 30 листопада 2013 року на Майдані Незалежності, ніби це вчора було», – починає розповідь студент Київського енергетичного коледжу Богдан Затула. На головну площу столиці з перших днів акції він приходив щовечора, а інколи й замість пар. Пояснює: «Відчував величезне піднесення. Як тільки почув про початок акції протесту – зрозумів, що треба йти».
За кілька
днів випав сніг і на граніті стало дуже холодно. Студенти намагалися поставити
намет, але беркутівці щоразу перешкоджали. Тому просто сідали під стелою,
вкривалися ковдрами чи спальниками. Якщо дуже замерзали – йшли грітися в намет
МНСників.
У ніч на
30 листопада Богдан чергував саме в цьому наметі – разом із
лікарями-волонтерами Любомирою Хоптій та Олександром Пивоваровим. О пів на
п’яту ранку прокинувся від криків – учасників акції оточував «Беркут».
БУЛО
НЕ СТРАШНО. ТІЛЬКИ НОГИ ТРЕМТІЛИ
– Спросоння не міг зрозуміти, що робити, – каже хлопець. –
Одягнув куртку, шапку і побіг до стели. Бачу, хлопці готуються захищатися,
стають ліктем до ліктя. Обороною керував мій товариш Устим Голоднюк. Дівчата –
всередині кола, під самою стелою. Швидко став у стрій. Страху не було, але ноги
дуже тремтіли. Думав: невже кінець?! Беркутівці почали висмикувати хлопців по
одному і бити кийками. Мене теж вдарили по голові, потім ще. Було дуже боляче.
Бачив, як Любомира намагалася закрити студентів руками. А беркутівець ударив її
кийком й перебив руку… В якийсь момент «з’їхав» по склу вниз, стою, кроку
ступити не можу. У голові крутиться думка: треба забрати телефон з намету і
зателефонувати мамі, заспокоїти. Беркутівці оминули мене і побігли далі.
За кілька хвилин хлопець пішов до машини «швидкої» за
знеболювальним. Голова страшенно боліла. Медики хотіли забрати в лікарню, але
він відмовився. Потім разом із друзями пішов до Михайлівського. Там уже
збиралися втікачі з Майдану, дівчата плакали.
– У соборі було тепло, я сів на лавочку і спробував
заспокоїтися, – згадує Богдан. – О восьмій ранку поїхав додому. Мама дуже
хвилювалася – вже знала, що відбулося, а мій телефон розрядився.
Про маму Галину хлопець каже з гордістю: «Вона мені
довіряє і поважає мій вибір».
СУТИЧКИ
НА БАНКОВІЙ
Домашня «догана»
Богдана не зупинила. Наступного дня запевнив маму, що буде обережний, і поїхав
на Михайлівську площу. Хотів записатися в Самооборону, але його не взяли –
неповнолітній! Швидко знайшов собі іншу справу – до¬помагати
волонтерам-медикам. Люди вже приносили до Михайлівського ліки, їжу, теплий
одяг. Разом з Олександром Пивоваровим та іншими вирішили забезпечити медичну допомогу
на віче 1 грудня. Вранці зустрілися – одягли поверх зимового одягу білі
футболки з червоним хрестом (у таких ходили перші волонтери Майдану), взяли
ліки, окуляри (на випадок застосування газу) і пішли на Майдан. Людей вийшло
понад мільйон, але все було спокійно. Тільки повернулися до Михайлівського
перепочити, як раптом дзвінок – почалися сутички на Банковій. Побігли туди.
– Було важко дихати і дуже пекло обличчя, – розповідає
хлопець. – Летіло каміння, вибухали газові та світлошумові гранати, респіратор
(призначений для мирних будівельних робіт) не допомагав. Машина «швидкої»
стояла аж поблизу Нацбанку, а ми були біля самісінького кордону з міліцією.
Робили, що могли: обробляли рани, допомагали промити очі й обличчя спеціальним
розчином. Спочатку було дуже страшно.
В якийсь момент «Беркут» пішов у наступ.
– Поруч зі мною впав якийсь хлопець, – каже Богдан. –
Тримається за очі, нічого від газу не бачить. Я допоміг йому піднятися,
оглядаюся – а на нас уже беркутівець біжить і кийок підняв. Ми побігли. Але він
усе одно наздогнав і кілька разів ударив по спині. Це не вкладалося в голові.
Як можна бити медика з червоним хрестом на одязі?!
Хлопці разом з іншими учасниками акції протесту заскочили
до Спілки письменників і забарикадувалися. Доки Богдан обробляв рани, хлопці
вибили вікно, що виходило на дахи гаражів, і допомогли дівчатам вибратися в
безпечний провулок. Біля виходу з метро «Хрещатик» на Інститутській зітхнули з
полегшенням. Одразу розгорнули імпровізований медпункт. Якщо якихось ліків не
було – миттєво знаходилися добровольці, які бігли в аптеку і приносили
необхідне.
– Ми були одними з перших медиків Майдану, – каже Богдан.
– Потім з’явилася медична служба Майдану, організація волонтерів-медиків у
Михайлівському. За волонтерську роботу маю грамоту-подяку, зберігаю її з
гордістю.
ЩОБ
НЕ РОЗБУДИТИ МАМУ
Під час наступу на наметове
містечко вночі 11 грудня хлопець не витримав – навшпиньках (аби мама не
про-кинулася) вийшов із квартири, викликав таксі й поїхав у середмістя столиці.
За що вранці отримав удома добрячу прочуханку.
Наприкінці грудня Богдан разом із друзями вступив до
загону швидкого реагування Національного комітету товариства Червоного Хреста в
Україні, яким керував Тарас Логгінов.
19 січня загін надавав допомогу на Грушевського, де
запалали перші «коктейлі Молотова».
– Було так холодно, що мій протигаз
обледенів і вкрився інеєм, – каже студент.
Під вечір ставало все небезпечніше, тому
хлопця швидко відкликали в офіс на Пушкінську.
– У наступні дні загинули Михайло
Жизневський і Сергій Нігоян, – згадує Богдан. – Ми вже знали, що прицільно
стріляють у жилетки з написом «Преса» і червоні футболки медиків. Тому на
Грушевського мене не пускали, наказали чергувати в офісі. У загоні швидкого
реагування дисципліна дуже жорстка, слово командира – закон. За порушення могли
вигнати без розмов.
Утім цю заборону 18 лютого хлопець
усе-таки порушив. Під час лекцій у коледжі сидів як на голках – стежив за
повідомленнями про події у центрі міста. Після пар кулею прилетів у офіс і
почув розпо-рядження: залишатися тут! Висидів до дев’ятнадцятої години. Потім
зателефонував лікареві-волонтеру Віталію Василенку і пішов на Майдан. За
Будинком профспілок на вулиці Костьольній стояла «швидка», біля неї Богдан та
Віталій обробляли рани, бинтували, діставали дрібні осколки. Люди боялися їхати
в лікарні і просили волонтерів допомогти на місці.
УРЯТУВАТИ
«РЯДОВОГО ОРЛЕНКА»
– Одному чоловікові осколок пробив щоку і застряг у яснах
– ми його витягли, – розповідає Богдан. – Раптом чуємо крики: потрібен
професійний лікар! До машини занесли чоловіка із простреленою головою. Треба
було їхати в лікарню. Бачу: чоловіку зле, Віталій сам не впорається. Заскочив у
машину і ми поїхали до Святошина.
Метро не працювало, дороги були забиті машинами, тому
їхали довго. Поранений (колишній афганець Віктор Орленко) був притомним, але в
шоковому стані. Віталій намагався спинити кровотечу, а я розмовляв з ним усю
дорогу, заспокоював. Той розповів, що працює машиністом тепловоза в депо
станції "Дарниця", що був на Майдані з сином, про дружину і доньку. У
Чорнобильській лікарні хірурга не було, пораненому вкололи знеболювальне, він
заснув і ми поїхали в Інститут нейрохірургії. Допомогли завезти чоловіка у
приймальне відділення і знову повернулися на Майдан. Будинок профспілок уже
горів.
Думки поїхати додому не було. Бачив, як силовики підходять
до стели, як хлопці намагаються зупинити «Беркут» вогнем і кидають у багаття
все, що може горіти. Як тримаються з останніх сил кілька десятків відчайдухів.
Безліч разів ходив до лінії оборони. На запитання, що відчував у ті хвилини,
відповідає: думав тільки про те, кому потрібна допомога.
О п’ятій ранку повернувся до офісу Червоного Хреста на
Пушкінську. За невиконання наказу в нього одразу ж забрали посвідчення і
хлопець знову став «самоорганізованою ланкою».
ПРАПОР НА
ЗГАДКУ
20 лютого з лекцій відпустили рано, і Богдан
знову поїхав на Майдан. Допомогу надавали всю ніч. Уранці дізнався, що загинув
друг – Устим Голоднюк…
На пам'ять про Майдан хлопець зберігає прапор, який
отримав у перший день, грамоту й окуляри. Продовжує дружити з волонтерами із
Червоного Хреста, відвідує спеціальні тренінги. Після коледжу планує працювати
і навчатися заочно. Каже: на Майдані зрозумів, що люди, в яких є ідея і
відчуття обов’язку, – набагато сильніші за тих, хто керується «шлунком і
скепсисом».
Світлана ГАЛАТА, 2014
Немає коментарів:
Дописати коментар