ЛИСТИ З НІМЕЦЬКОГО ГОРИЩА

Приватний архів  часів  війни  став  містком  порозуміння  між школярами України і Німеччини

У 1942 — 1943 роках у гебітскомісаріаті українського містечка Іванків працював референт керівника з сільськогосподарських робіт Йоган Бьоше. Майже кожного дня він писав листи дружині Елізабет, надсилав світлини. Через шістдесят років після закінчення війни триста листів і сто п’ятдесят фотографій знайшли на горищі сини Йоганна… І вперше прочитали (буквально «продираючись» крізь застарілий готичний шрифт) «літопис» життя в роки окупації українського містечка.

Днями в Іванкові відбулася презентація чудово ілюстрованої книжки листів і світлин «Люба моя Еллі!». Виданню книги передували роки роботи — науковців, вчителів і школярів історичного гуртка з Іванкова. До України приїхали сини Йоганна: професор Гарольд Бьоше і шкільний учитель Ганс-Герман Бьоше з сином Яном. Вони передали до Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 160 фото, географічні карти, бланки, довідки, формуляри часів війни.

Незакінчена війна

На жаль, презентація почалася зі скандалу: місцеві «діти війни» після розповіді істориків про унікальність архіву демонстративно грюкнули дверима. А Ганна Гнатюк заявила: «Прощення вашому батькові не буде!». Мовляв: чому він фотографував погано вбраних людей і убогі хати? Це ж приниження народу, який на той час ще не відійшов від бідності часів царизму. А ось німці на фото — чисті, усміхнені. Та й листи все — про звичаї, урожаї. «Чому він не пише про людей, яких викинули з домівок у землянки?!, — обурювалась Ганна Гнатюк.

У дітей — учнів місцевих шкіл, які допомагали розшифровувати листи, шукали тих, хто зображений на фото й записували свідчення, — були ду-у-уже великі очі. Вони вже давно спілкуються з родиною Бьоше й знають: німці оприлюднили ці листи зовсім не для того, щоб виправдати чи «возвеличити» батька. Ні, вони хочуть допомогти українцям знайти себе і своїх рідних на фото й дізналися про минуле за часів окупації. Адже цей архів — унікальний. Гаральд Бьоше знайшов родини усіх співробітників свого батька: у них не залишилося жодної світлини з Іванкова! Після війни німецькі родини знищили всі листи й фотографії часів війни: пам'ять про ті події виявилася надто травмованою. Тому для оприлюднення архіву і, основне, зустрічі з мешканцями Іванкова німцям потрібна була неабияка мужність.

Побратими з Іванкова й Мюнстера

Учень Іванківської школи № 2 Олександр Дегтяр на основі архіву «з німецького горища» написав дослідження в Малій Академії наук. І нещодавно посів перше місце в області!

— Моя робота — це данина пам’яті тим, хто загинув у Другій світовій, — каже Сашко. — В історичному гуртку ми самі перекладали ксерокопії листів, ходили від хати й до хати й записували свідчення. Ці історії сприйняття війни звичайними людьми — найважливіші. Адже війни розв’язують політики, а їх жертвами стають звичайні люди. Саме через призму пам’яті й сприйняття звичайних людей можна зрозуміти, що вони відчували й які спогади передали дітям і онукам.

— Я вражений агресивною позицією ветеранів і дітей війни, — каже Сашко. — Це виглядає так, ніби вони хочуть продовжувати цю війну вічно. Та й казати, що люди на фото погано вдягнені, бо мало часу минуло від царизму — як мінімум, некоректно. Мало часу минуло від голоду 1933 року! Крім того, німецька сторона визнала свою провину перед світом, нині їхні фонди фінансують чимало проектів. Зокрема, допомогли встановити в Іванкові пам’ятник розстріляним євреям… Потрібно зробити висновки з трагедії й жити далі. Завдяки роботі над цими листами я подружився з багатьма однолітками з міста Мюнстер.

Мужність дивитися в очі

— Я рада, що наукова робота «виросла» з учнівської ініціативи, — каже вчителька історії з Іванкова Галина Дубинська. — Школярам (зокрема, Тані Іваненко, Іванові Сергієнку, Руслану Давидову) вдалося ідентифікувати вулиці й зображених на фото людей. Когось упізнали сусіди, а хтось навіть сам себе. Наш перший проект називався «Іванків і Мюнстер у роки Другої світової війни». Його матеріали (коментарі до фотографій, інтерв’ю з очевидцями тощо) використані при підготовці видання «Люба моя Еллі…!». Разом зі школярами в 2007 році ми їздили до Мюнстера, а німецькі гімназисти побували у нас. І сьогодні вони один одного зовсім по іншому розуміють. Для мене особисто це також було важливо. Адже тато й мама працювали на примусових роботах у Німеччині і багато десятиліть боялися навіть згадувати про ті роки. Тато казав, що без підтримки простих німців він не вижив би. 

— Звісно, ставлення до листів представників старшого покоління не може бути однозначним, — продовжує Галина Михайлівна. — Сільськогосподарська комендатура забирала в людей корів, курей, зерно. Звісно, це були грабіжники. Але сини німецького чиновника знайшли в собі мужність приїхати до Іванкова, подивитися в очі людям, які пам’ятають ті події, попросити вибачення. Це хороший приклад для нас. Час уже визнати, що Україна й Німеччина сьогодні — інші країни.

Україна — «чарівна скатертина» Європи»

— Ця людина була дуже спостережливою, — каже кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії України НАНУ Тетяна Пастушенко. — Автор листів детально розповідає про традиції, побут селян, діяльність партизан з відомого загону Сидора Ковпака.

Передусім німецького чиновника дивувала надзвичайна бідність місцевого населення. В листах він пише: «Всі ходять босоніж. І як тільки люди це витримують? Гірших злиднів, ніж тут, більше ніде бути не може», «Коли часом бачиш, як тут одягається місцеве населення, виникає враження, що переносишся на 1000 років назад», «Місцеві дівчата не мають навіть панчіх!», «Якщо починається дощ, то вулиці стають непролазними, вимощена тільки одна — центральна», «Усі будівлі, за незначним винятком — дерев’яні. Дорогою можна побачити такі маленькі хатки, що важко повірити. Якщо розвести руки в сторони і стати перед такою хаткою, то можна навіть торкнутися кутів».

Така бідність страшенно дивує агронома за освітою. Ще б пак! Він пише, що землі тут родючі, а люди — працьовиті: «Ткацький верстат у принципі схожий на наш. Але якщо подивитися на жінок за ткацтвом, то видно все злидарство людей. Вони мають лише одну сорочку, а поверх — плаття з грубого полотна. Босі сидять за верстатом. У хатах почасти панує чистота. До роботи люди спраглі, спостерігав це не раз». Бьоше дивується терплячості місцевих жителів, які пасуть худобу за будь-якої погоди і навіть уночі: «Щоби в нас сказали, якби треба було вночі пасти коней?!».

І ще: «Люба моя Еллі…! Уже рік, як я в Україні — « чарівній скатертині» Європи. Як пожити тут, то можна багато що зрозуміти. Які можливості таїть у собі ця земля! Ти не повіриш! Здебільшого стоїть спека, зранку о 8-й термометр уже повзе на позначку плюс 30 градусів. Усе родить, як у теплиці, квітів сила-силенна…».

***

Йоган Бьоше повернувся додому з України в березні 1944 року. Його знову призвали до війська — цього разу зенітником. На Великдень 1945 року він потрапить у полон до англійців, але зуміє повернутися до родини. Виховає шестеро синів. І розповідатиме їм дуже мало — хіба що про охоплений полум’ям міст, який підпалили партизани. А ще про те, як страшно було пробиратися вночі через ліс. Можливо, Йоганн Бьоше спробував забути все, що було пов’язано з війною. Але через кілька десятиріч його листи стали місточком порозуміння між школярами обох держав.

— Ми спочатку виклали ці фото в інтренет, щоб люди могли впізнати себе — посміхається Гарольд Бьоше. — Але сім років тому в Іванкові ще не було інтернета. Тоді ми встановили контакт з фондом «Взаєморозуміння й примирення». Дуже хвилювалися! Боялися, що хтось скаже: це син людини, яка стріляла!... Але, на щастя, цього не сталося. Батько не був жорстокою людиною, — нам дуже важливо було в цьому пересвідчитись. І, що найважливіше, за ці роки ми зустріли дуже багато хороших людей. Спасибі вам!…

 Світлана ГАЛАТА, "Освіта України"

№12, 25 березня 2013